Червоні визволителі

«Совєтська влада ніколи не була вислідом
природного панування чи правління,
а штучним, насильним  захопленням влади,
від початку до кінця засобами хитрости, настирливости,
 воєнної зброї і рафінованої поліційної системи»

(Улас Самчук. «На білому коні, на коні вороному»).

 

1 вересня 1939 року нападом Німеччини на Польщу розпочалася Друга світова війна. Щоб захистити місцеве українське населення, що перебувало в складі Польської держави радянські війська розпочали свій «визвольний похід». У своїй промові по радіо 17 вересня 1939-го голова міністрів СРСР Р. Молотов пояснював вторгнення радянських військ за річку Збруч «внутрішньою неспроможністю і явною недієздатністю Польської держави».
Зважаючи на ситуацію, природньо, що серед українців з’являється  опозиція до польської влади, яка притіняла їх у сферах суспільного життя. Цим і можемо пояснити зростання кількості прихильників радянської влади як противагу польській в Мізочі. Зі спогадів Андрона Мельника, багато людей чекали приходу «визволителів»: читали заборонену політичну літературу: газети «Правда», «Известия». На свята (особливо на 1 Травня) однодумці збиралися, ходили до Спасівського, Нараївського лісів, виконували революційні пісні і звісно ж Інтернаціонал. Тож багато хто прихід Червоної армії вітав зі синьо-жовтими та червоними прапорами.
Прорадянськи налаштована «Історія міст і сіл…» називає цей день «світлою сторінкою життя» для населення Мізоча: «З радістю зустрічало населення своїх визволителів. Дорослі і діти обнімались і цілували бійців і командирів, і кожний прагнув хоч чимось віддячити Червоній Армії. Скрізь було чути: «Спасибі, дорогі наші брати. Ми довго мріяли про вас. Спасибі вам, ви врятували наше життя!». Коли виявилося, що радянські військові частини не можуть далі просуватися, бо немає доброго містка через річку поблизу Мізоча, молоді селяни негайно відремонтували зруйнований міст». Правда, автори упустили інформацію, що відремонтували міст мізочани тоді по найму.
При підготовці матеріалу «Історії міст і сіл…» до випуску, у висновку про готовність книги старший науковий співробітник відділу історії міст і сіл Інституту історії АН УРСР О. Лола звернув увагу авторам нарису «на конкретних фактах показати прагнення мізочан до воз’єднання з Радянською Україною». Якщо таких фактів досі не наводили, то можливо не було чого?
Вступивши в містечко, «доблесна» Червона армія рушила далі. Хоча «доблесною» її важко назвати. За словами очевидців, солдати виглядали бідно, «обдерті, мов собаки», значно поступались солдатам польського гарнізону, що стояв до 1939 року в Мізочі. Ті були гарно одягнуті, взуті в хромові чоботи. Але червоноармійці не комплексували – голодні та бідні, вони суворо дотримувалися наказу: не брати нічого з рук українців.
Просування Червоної Армії на захід територією Волині, супроводжувалося численними боями та кровопролиттями. Під Острогом, Мізочем, Тинним, Шацьком, Грубешевим були задіяні танки, артилерія, авіація. За свідченням учасників боїв (радянський даних), польська влада несла втрати від 300 до 800 офіцерів і жовнірів.
Згідно зі спогадами Андрона Мельника, 17 вересня 1939 року була неділя. «…9 година ранку, наближаються радянські танки. Багато людей зупинялося, з танків повиходили червоноармійці й командири Червоної Армії. Вони повели зустрічні промови, в яких запам’яталися такі слова: «Товариші, ми принесли вам визволення, усьому населенню західних областей України, робітникам і селянам, буде вже у нас Радянська влада, земля, яка належала поміщикам, буде тепер селянською, а заводи тепер будуть належати робітникам.
Пізніше червоноармійці дарували всім газети, листівки, книги і брошури українською мовою, які писали про події в Радянському Союзі».
Про прихід «братів-визволителів» у Мізоч згадує житель с. Спасова Євген Овсіюк у власній книзі «Незатерті сліди». У ті часи він жив недалеко від лісу і залізниці, яка тягнулася до Мізоцької цукроварні. Коли німці напали на Польщу, поляки на цій залізниці замаскували військовий ешелон із охороною. Як прийшла неділя, хлопчаки вирішили піти в Мізоч на кіно, що тоді було рідкістю. Дорогою вони зустріли своїх однолітків, які порадили не йти до Мізоча, бо там «якісь чужі танки». Поляки сказали, що то радянські війська йдуть їм на допомогу, та ще й додали: «Завтра будемо в Берліні». Однак «визволителі» полонили польських жовнірів. Радянські солдати порозбивали польські вагони, і кричучи «Люди, беріть – це ваша праця, ваші мозолі!» взялися викидати з них речі. Почалося мародерство і до вечора вагони розграбували. Такими «народними» методами встановлювалася радянська влада в Мізочі.
Нова влада принесла нову ідеологію. На вулицях – мітинги, в Будинку культури – радянські кінофільми. Демонструвалися революційні фільми по декілька сеансів щодня: «Ленін у жовтні», «Ленін у 1918 р.», «Щорс», «Чапаєв».

Хто ж не погоджувався з радянською ідеологією – на заслання. А хто згоден, але «не благонадійний», все одно ворог народу. Саме таким зробили останнього власника містечка – польського шляхтича Дуніна-Карвицького, за родом якого Мізоч закріпився як резиденція. Коли наступали червоні, він відмовився тікати, бо вважав, що нічого поганого новій владі не зробив, хоча спеціально для нього, як депутату сейму прислали літак. Наївного графа арештували. До нього водили групками солдат, щоб ті подивилися на «порабощителя рабочего класа». Згодом завезли до Острога. Тут Дунін-Карвицький тривалий час возив під конвоєм на собі бочку з водою і відрами розносив по квартирах тодішніх керівників. Потім Карвицький був розстріляний.
Радянський тоталітарний режим відкрито демонстрував жителям, що буде з тими, хто чинитиме йому опір. Із Мізоча залізницею в товарних вагонах вивозили нелояльних владі людей з містечка і сусідніх сіл. Це відбувалося регулярно з кінця 1939-го до кінця червня 1941-го, допоки не втрутилися німці. Після війни репресивна машина запрацювала з новим завзяттям.
Часто справи на підозрюваних заводили без поважних на те причин, за доносом тих чи інших осіб. Наприклад, житель с. Залібівка Мізоцького району, якого заарештували 16 червня 1941 року, згадує, що слідство по його справі фактично розпочалося після етапування до м. Астрахань на початку 1942 року. Слідчі Астраханського окружного відділу НКВС лейтенант Шмельов і молодший лейтенант Ляпунов, не маючи у своєму розпорядженні жодних компрометуючих даних на Н. Лукащука, побудували звинувачення на доносі його співкамерників Готліба Маляра з Рівного й Шмуля Ройтшнейдера з Мізоча, що Н. Лукащук ніби то був членом ОУН і брав участь у вбивстві міліціонера С. Семенюка на хуторі, поблизу Мізоча. Н. Лукащук категорично заперечив свою участь в ОУН і вбивстві, зробивши записи на полях протоколів допитів: «етому ни веріть всиму бо овуном я нибыл» та «отріцаю такій протокол бо етому всиму ни правда то хто то наговріл на міня» (подано зі збереженням оригіналу). Насправді ж, як він стверджував, причиною його арешту стало побиття голови сільради Омелянчука, коли той вимагав від нього сплатити прибутковий податок. Тим не менше, 29 липня 1942-го особлива нарада при НКВС ув’язнила Н. Лукащука «за участь в контрреволюційній націоналістичній організації» на вісім років.
Зміни в суспільстві відчули навіть школярі. З навчального процесу вилучили польську мову і Закон Божий, натомість ввели німецьку. Привезли підручників російською мовою і навчали дітей радянських пісень на зразок «Широка страна моя родная, много в ней лесов, полей и рек».
Свою ж діяльність на новій території влада розпочала з реорганізації місцевого самоуправління. Після того, як Червона армія зайняла територію колишнього Волинського воєводства, було утворено Луцьку область, яку в грудні того ж року розділено на дві: Волинську й Рівненську (куди увійшов Мізоч). Рівненська в свою чергу поділена на 34 райони, що пояснюється більшими можливостями для гнучкого управління. Саме тоді (в січні 1940-го) містечко стало районним центром, селищем міського типу. На той час у Мізоцькому районі проживали 36,4 тис. осіб.
Вже на третій день встановлення радянської влади 20 вересня 1939 року на цукровий завод у Мізоч приїхав начальник військового гарнізону Яків Тимофійович Мусіяченко і представив новопризначеного директора Шеймана. А потім запропонував обрати голову волосного комітету. Робітники обрали Якима Корнійовича Мельника (виходець із бідної селянської сім’ї, робітник). Невдовзі була організована і робітничо-селянська міліція.
А на початку 1940 року відбулися вибори до місцевих рад. Як зазначав Андрон Якимович Мельник, який не мав права голосувати, бо був малолітній, але чомусь був присутній на виборчій дільниці, проходили вони «на високому політичному рівні».
Солдати, варто зазначити, непогано ставилися до місцевого населення. Проте зовсім по-іншому поводилися місцеві ідеологи радянського будівництва. Адже більшовицька влада в регіонах формувалася з чужих, «убогих» у професійному плані кадрів, направлених переважно зі східних областей. Скажімо, в Рівненській області лише один перший секретар райкому мав вищу освіту, а у Волинській – взагалі з вищою освітою не було. Основний критерій відбору на ключові посади – ідеологічний: «аби комуніст».
Менталітет присланих кадрів контрастував з місцевим. Довго різали вуха мати українцям, які були нормою спілкування старшого «братнього народу».
Наївність людей почала швидко розвіюватись. Ще більше насторожилися, коли влада запропонувала обирати 22 жовтня 1939 року до Національних зборів тільки тих місцевих жителів, хто був лояльний до неї. Делегатами від Мізоча обирались громадяни Михайло Антонович Грибовський, директор Мізоцького пивзаводу та Марія Сергіївна Гаєвська, селянка.
Тож на підставі декларацій, які ухвалили Народні Збори Західної України у Львові 27-28 жовтня 1939-го, у містечку конфіскували поміщицьку землю і розподілили її між селянами. Та не на довго: поки не забрали в колгоспи. Створювали такі колективні господарства повсюди, а в багатьох випадків – примусово. Гасло «Земля – селянам» по-іншому трактували ідеологи соціалізму. Недаремно згодом абревіатуру ВКП(б) іронічно розшифрували як «второе крепостное право большевиков».
Як правило, утворювали колгоспи на базі націоналізованих поміщицьких господарств. Не виняток і мізоцький, створений 1940 року. В газеті «Червоний прапор» під заголовком «Плоди колгоспної праці» за 21 грудня 1940-го про нього розповідав його голова Сава Михайлович Слобода. Починається розповідь традиційно для радянської системи: хаянням поміщицького господарства колишнього власника Карвицького, на якого: «за безцінь працювали селяни, переносячи на своїх плечах панську кабалу, неймовірні страждання». А далі – все, як у решти таких випадків (із заключним хепі-ендом) – «вирішили колишні батраки і бідняки піти по новому шляху, по шляху своїх єдинокровних братів». Тож у лютому 1940 року було створено сільськогосподарську артіль імені Робітничо-селянської Червоної армії. Назвали її так, бо «до визволителів виявляли любов та повагу трудящі, комсомольці та молодь».
А щодо Карвицького, то «експлуатація» його населення мала такий вигляд: на жнивах у пана із 13 нажатих кіп селяни отримували одну собі. Розміри копи ніхто не контролював. По жнивах усі учасники одержували по чотири центнери зерна, хурі соломи й полови. Своєму форналеві (їздовому) Юзеф Карвицький у квартал платив 170 злотих. Для порівняння, корова тоді коштувала 100 злотих, до того ж форналь мав 70 соток панської землі, яку обробляли панськими кіньми, в квартал він отримував ще 3 складометри дров з панського лісу, а також причащався, сповідався, користувався послугами лікаря і, навіть, цирюльника за панський кошт. За бажанням міг віддати власних дітей у панський дитсадок, отримував заохочення на обжинки, Різдво та Великдень. За Карвицьких, наприкінці XIX ст. працювали ряд підприємств. Серед них гуральня (виготовляли горілку), броварня (виготовляли пиво), цукроварня, двадцять дві крамниці, чотири готелі.
Далеко не все можна позитивно змальовувати у польський період історії Мізоча, але думаємо, що знайшлося би багато охочих як в радянські, так і в теперішні часи, щоб їх так «експлуатували», як робив це граф Карвицький.
Водночас звіт голови колгоспу переконливо доводить всі переваги спільного господарювання над одноосібним: «Взяти, наприклад, колишнього батрака Марка Кужеля. Хліба йому колись ніколи не вистачало. Вічно бідували, терпіли нужду і голод діти Марка. А зараз, в колгоспі, по-іншому живе ця родина. На 680 трудоднів, що їх заробили в колгоспі Марко Кужель, його дружина Палажка, дочка Анастасія та син Володимир, колгосп нарахував їм 233 пуди хліба, 3400 крб. грішми, картоплю та інші продукти».
Однак така агітація лише частково давала свої результати. Тому що добровільно вступали в колгосп здебільшого бідняки й батраки, які не мали чого усуспільнювати. Заможні хазяї розуміли ситуацію, тому й не поспішали писати заяву для вступу до колгоспу. Згодом же це робили під шаленим тиском із боку влади.
Було би несправедливо розглядати лише одну сторону медалі господарювання радянської влади. Потрібно визнати її досягнення, які вона мала. На націоналізованих підприємствах Мізоча – цукровому, лісопильному та пивному заводах, - створені робочі місця, безробітні отримали роботу. Відбудували господарства. Відомо, що крім організації МТС, держава опікувалась розвитком виробництва: у листопаді 1940 року для надання допомоги безкорівним колгоспникам господарствам Мізоцького району було асигновано 54 тис. крб. кредиту.
Ще один позитив радянської влади – відкриття середньої школи 1 жовтня 1939-го. І що найголовніше – з рідною (українською) мовою викладання. Згідно з «Історією міст і сіл...» - у Мізочі тоді в 19 класах навчалося 747 учнів, працювало 15 учителів. Заняття в цей період проводили в три зміни. Було відкрито бібліотеку, клуб, де тричі на тиждень демонстрували кінофільми.
Машинопис «Історичного нарису про селище Мізоч», що зберігається в Мізоцькій селищній раді (автор – М. Флуєрар) наводить ще більшу цифру кількості дітей у школі в порівнянні з попереднім джерелом: «В 1939-1940 навчальному році в Мізоцькій школі навчалось 916 учнів, тобто в десять разів більше, ніж за часів панської Польщі». Проте автор суперечить сам собі, адже на попередній сторінці зазначає, що в 1926-му році в школі навчалося 150 учнів, що аж ніяк не становить 1/10 від числа 916. Також при школі діяли курси ліквідації неписьменності й малописьменності. На курсах навчалися грамоти селяни, робітники та ремісники.
Всі відкриті радянські школи без винятку перейшли на державне утримання (навчання оголошувалося безплатним). Однак позитивні перетворення супроводжувалися болісними процесами. Траплялися колізії між старою та новою, радянською, традиціями викладання, поведінки, стосунками між педагогами і школярами. Усталені роками порядки й дисципліну підривала навіть така дрібниця, як спосіб звертання до вчителів. Замість старого «пан учитель» у школах запроваджено ім’я та по-батькові, що було штучним.
Зміна ідейних цінностей і контроль державно-партійних органів за навчанням змушували пристосовуватися вчителів та учнів і говорити на заняттях те, з чим насправді вони не погоджувалися. Особливо згубним було намагання НКВС збирати за допомогою учнів компрометуючі матеріали на вчителів, які вважалися однією з неблагонадійних і «засмічених» вихідцями з буржуазії професійних груп.
Щодо зайнятості населення в цей час, то більшість його в Мізочі продовжувала працювати в сільському господарстві. Робітників було лише 105 чоловік, ремісників – 18, службовців – 35, торговців – 114, служителів культу (так називали тоді священнослужителів і членів їх сімей) – 12.
Перед захопленням містечка німцями на 1940-й рік проживало понад п’ять з половиною тисяч осіб (2920 чол. у місті Мізоч і ще 2729 в селі Мізоч). Розподіл за національною ознакою свідчить, що українці переважали в структурі населення. На 1 квітня 1939 року (перед приходом «перших совєтів») в Мізоцькій волості частка українців становила 79,1%. З-поміж нацменшин найбільше було євреїв – 9,6%. Далі йшли поляки – 6%, чехи – 3,8% та росіяни – 0,5%. Після радянізації краю збільшилася частка росіян і зменшилася українців.
За два неповних роки радянська влада припустилася чимало помилок. В системі сталінізму людина стала маленьким гвинтиком у державній машині. Примусова націоналізація, висилка, штучне створення ворогів народу, куркулів відвернуло значну частину населення від більшовиків.
Історики ще й до сьогодні дискусують: що ж принесла Західним областям радянська влада. Коли йдеться про возз’єднання українських земель в Українській РСР, то більшість поєднує два протилежні за змістом твердження: по-перше, з правової точки зору возз’єднання було наслідком злочинної змови двох диктаторів (Гітлера та Сталіна); по-друге, історичне значення досягнутої соборності українських земель в одній державі – величезне, і цього применшувати не можна.
Коли в червні 1941-го червоних окупантів замінили коричневі, люд видихнув із полегшенням. Багато хто повірив, що це визволення високоосвіченого європейського народу від азіатських окупантів. Але виявилося зовсім інакше: від одного поневолення люди отримали інше.

 


I like:

Обращаем Ваше внимание, что мнение редакции портала UKRAINE-IN может не совпадать с мнением авторов. На портале размещены статьи историков из разных стран, которые могут по-разному интерпретировать события. Также просим Вас воздержаться от агрессивных и нецензурных комментариев.
Comments:
blog comments powered by Disqus

All articles