Як козаки через брянський повіт ходили

У загалом похмурій для українців картині літньої кампанії 1651 року є епізод світлий і, як не глянь, абсолютно унікальний. Ітиметься про блискавичне й практично безкровне захоплення 1 (15) червня козацьким експедиційним корпусом литовського міста Рославль.
«Се викликало, — пише видатний український історик Михайло Грушевський про військовий бік питання, — страшенну сенсацію і рух на Смоленщині. Козацькі чати розійшлися в ріжних напрямах, і селянство почало підійматись і приставати до козаків. Шлях­та втікала до Смоленська, і звідти посилала на всі боки свої ґвалти і лементи, бо не почувала можливости боронитись. Країна була зовсім не приготована до оборони, і коли б козацький штаб енергійно підтримав сей рейд, ся операція могла б дати великі нас­лідки. [А так] усе скінчилось тільки на страху і трівогах у королівськім таборі й на місцях». Утім, ці страхи й тривоги невдовзі повністю розвіялися й вивітрилися — після Берестецької вікторії. Не тактичного, а стратегічного значення набуває цей окремо взятий рейд, коли розглядати його з дипломатичної точки зору. Адже він слугував (і слугує) єдиним (sic!) прикладом реальної допомоги братнього московського народу єдиновірному народу малоросійському в його боротьбі за свободу та незалежність.
Довгих три роки Москву про­сили і благали: захистіть, засту­піться, допоможіть! У відповідь чули лише: «Вечного докончанья нарушить не мочно, что проситесь под государеву руку — за то милостиво похваляем, коли совсем невмоготу — эмигрируйте, поелику «у царского величества в Московском государстве земли и великие и пространные и изобильные — поселитца есть где» («Одна Сибір неісходима»). Та ще лицемірно божилися: закликає, мовляв, нас корона Польська на допомогу проти вас, а ми на вас війною не йдемо. От же ж яка радість і заступництво! Жахи Смутного часу і страх перед поляками тяжіють над московитами, і вони бояться надати українцям навіть символічну допомогу. Тим часом не велику кількість ратних московських людей хотів бачити у своєму війську гетьман Богдан, бо «й так у нього війська багато», а саму їх присутність. Реальне свідчення того, «що він має допомогу від великого вашого царствія», як зазначає грецький інок Павло в листі до государя царя і великого князя Олексія Михайловича всея Русі.
Така глухота і таке лицемірство могли кого завгодно довести до сказу. «И он, гетман, в розговоре говорил про Москву и клялся, смотря на образ Спасов: будет на Москву не пойду и не разорю пуще Литвы; я де посылаю ото всего сердца своего, а они лицу моему насмехаютца!» І ось на цьому благоліпному тлі ревного дотримання Москвою «вічного докінчання» трапляється соковитий ляп. За який поляки вчепилися мертвою хваткою і щоразу якщо й докоряли, то єдино пропусканням козаків через государеву землю влітку 1651 року…На початку квітня чотири тисячі козаків Чернігівського полку, під командуванням наказного полковника Івана Шохова, сконцентрувалися поблизу містечка Почеп. Корпусу було додано до півтисячі татарської кінноти.Полковник Шохов, оповістивши брянського воєводу Д.Великогагіна про мету експедиції, попросив дозволу пройти московською територією — «як повідна вода зійде». 21 квітня воєвода пише в Москву і чекає розпоряджень. Що там прогледіли в Розряд­ному приказі — не зрозуміло, але царський диво-указ від 28 квітня дозволяв Великогагіну пропустити український загін. Із єдиною умовою, «чтоб они через Брянской уезд шли смирно, и Брянсково уезду никаким людем дурна никакова не чинили, и в селех и в деревнях никаких людей не грабили, и хлеба и конских кормов ни у ково даром не имали». Полковник Шохов запевнив воєводу, що «вашім хрестяном порубізким ми жадной найменшой кривди не учиним, бо у нас заказ єст велик із войска Запорозкого, ссори і задори не виліт чинит в єго царскуй землі». У цьому ж посланні козацький полковник повідомляє, що «як ми схочем ітит до Рославля, то я знат дам во город Бранеск тоїж години, як указ будет от государя нашого єго милости пана Богдана Хмельницкого, гетмана із Войска Запорозкого».
Тим часом у Москві спохватилися й «увімкнули задню». Дворянам брянським І.Юрасову, Р.Ма­чихіну і В.Бородавцеву наказано терміново з полковником «на рубеже съехатца в другой ряд и черкасом говарити против прежней наказнай памяти: будет ему полковнику Ивану Шохову, с черкасы государеваю землею Брянским уездам к Рословлю итти, и он бы шол не мешкая, а татар бы с ним не было не однаво человека». Козаки втрачали підтримку кінноти. А 4 червня цей «обрізаний» дозвіл узагалі скасовують! Грамотою з Розрядного приказу від царя і великого князя Олексія Ми­хайловича всія Русі. «Ныне им, полковнику и черкасом, через Брянской уезд пройти никоторыми мерами не мочно», — інструктують із Москви воєводу князя Да­нила Степановича Великогагіна. Що сталося? Виявляється, працьовиті брянські пейзани встигли за звітний період поля обсіяти і луки обгородити. Та так, що проходу ні пішому, ні кінному ну зовсім немає. З царюючого граду Москви угледіли: «в Брянском уезде ныне поля обсеены, и луги огорожены, и в том с ними, с черкасы, учинитца ссора». Сваритися ж рідним братам негоже; договори між ними — від лукавого, головне — дружба. Намагаючись замести сліди дипляпу, розрядні прикажчики вимагають повернути в Москву оригінал дозвільної грамоти від 28 квітня, відмовну грамоту від 4 червня, а також листи воєводи до Шохова і шпетять князя за те, що «наслідив»: «тебе к черкаскому полковнику и к черкасом писать не указано, а велено посылать дворян добры и говорить словесно… А что ты писал к полковнику к Ивану Шоху не по нашему указу, и ты то учинил негораздо».
Грамота, що дезавуює довгоочікуване явлення братньої допомоги українському народу, запізнилася. Першого червня козаки Шохова перейшли московський кордон і форсованим маршем рушили на Рославль… «Падение Рославля вызвало международный скандал. В переговорах русских послов с польскими последние обвинили русское правительство в открытой помощи повстанцам и требовали наказать брянского воеводу. В ответ русское правительство заявило, что отряды казаков самовольно прошли по уезду, а оказать им сопротивление брянский воевода не мог, так как войск в Брянске не было» (В.Волохов. «Брянск. Очерк прошлого и настоящего одного из старейших русских городов»).
Царським великим послам наказано було говорити, буцімто в результаті розслідування, прове­деного уповноваженими з Кремля, встановлено такі факти: 1) побачивши озброєних литовських людей, повітові люди — брянці — кинулися захищати міські мури; 2) «и как прибежали уездные люди в город в осаду, и воевода посылал к тем литовским людям говорить: для чего они царского величества землею Брянским уездом идут насильством мимо вечного докончанья?»; 3) литовські люди не послухалися, пішли далі, «и царского величества многих людей грабили». Ergo, ми від ваших гультяїв страждаємо не менше, ніж ви. Московська дипломатія вкотре дистанціювалася від українських повстанців і солідаризувалася з їхніми смертельними ворогами. Значно простіше демонст­рувати полякам свою відданість «вічному докончанню», обмовляючи братів, аніж розтлумачувати панам специфічні особливості московської політики і бюрократії.

P.S. До речі, за словом «стрілочника» у цій справі, воєводи князя Великогагіна, який писав у виправданні до царя, що на Брянщині поля обсіяні й луки обгороджені угледів, — «черкасы, государь, в селех и в деревнях дурна какова над уезднами людьми не учинили».


Мені подобається:

Обращаем Ваше внимание, что мнение редакции портала UKRAINE-IN может не совпадать с мнением авторов. На портале размещены статьи историков из разных стран, которые могут по-разному интерпретировать события. Также просим Вас воздержаться от агрессивных и нецензурных комментариев.
Коментарі:
blog comments powered by Disqus

Всі статті