Землі України під владою Великого князівства Литовського і Речі Посполитої

Як вже раніше було відзначено, з часів Кревської унії почався період окатоличення українського населення та прищеплення полонізму через «шляхетність» українського боярського прошарку.
Однак, не варто забувати про дуже впливовий для українських земель литовський період, тобто період володіння частиною України (причому значною) Великого князівства Литовського. Декілька слів про це, тобто про «Докревськоуніатський» період.
ytutu
Кордони Великого князівства Литовського вражають ...
З 1236-го по 1263-й роки відбулася дуже історична подія, коли були об'єднані литовські етнічні землі і заснована однойменна держава. У 1253-му, «ватажок усіх литовців» Міндаугас, висловлюючись сучасною мовою, з міркувань політичної доцільності, прийняв християнство і отримав корону з рук Папи Римського, а день його коронації - 6 червня, сьогодні є національним святом у Литві, хоча і для України , цей день також має саме безпосереднє відношення. А в 40-х роках чотирнадцятого століття, під час правління Альгердаса-Ольгерда, було проголошено, що «вся Русь просто повинна належати литовцям», і вони, тобто литовські вожді, проявивши чудеса анексії, ступили на українські землі. Заволодівши більшою половиною території колишньої Київської Русі, і розгромивши восени 1362-го року татаро-монгольське військо у битві на річці Сині Води, литовці забезпечили новій державі стабільність і на деякий час захистили від зовнішніх посягань. Велике князівство Литовське стало найбільшим в Європі. Це так і було, от тільки за рахунок територій, явно «нелитовського походження».
Але був у цій події і ще один аспект, я б сказав, найважливіший, коли ще за вісімнадцять років до епохальної Куликівської битви військо великого князя литовського Ольгерда, посилене русичами князівств Рязанського, Тверського і Московського, розгромило на Синіх Водах »трьох ординських ханів. Ця поразка, вважають сучасні історики, по праву мала для Золотої Орди самі згубні наслідки. Непереможній Золотій Орді було завдано удару, рівному за значимістю в реаліях подій минулого століття, як Сталінграда. І місцем цим, «Сталінградом чотирнадцятого століття», де восени все того ж 1362-го року військо Ольгерда завдало орді важкий удар, був берег річки Синюха в районі села Торговиця на Кіровоградщині. Це був початок кінця Золоординского Іга. До речі кажучи, Кіровоградщина сьогодні незаслужено ображена істориками, хоча б тому, що самі значущі «битви на водах», відбувалися саме там ...

uryutyu

Але є ще й інша версія, яка говорить про те, що знаменита битва великого литовського князя Ольгерда з татарами відбувалася не в нинішній Кіровоградській області на Синіх Водах, що на річці Синюха, а в районі нинішнього міста Хмільник на Поділлі, біля річки Снивода, що протікає на межі Київської області, Волині та Поділля. До речі, багатьох військових істориків, які досліджують військові аспекти нашої спільної історії, цікавить битва на Синіх Водах, про яку, на жаль, на сьогоднішній день відомо порівняно досить мало. У той же час, ця битва мала досить істотний вплив на тодішні історичні події, оскільки її результатом стало різке послаблення політичного впливу Золотої Орди на землі колишньої Київської Русі і приєднання до Великого князівства Литовського до Київщини, Переяславщини та Поділля. Але, як би там не було, битва відбулася і, як кажуть військові історики, «на нашу користь».
З моменту вже відомої Кревської унії, яка конфедеративно закріпила новостворену державу Великого князівства Литовського і Королівства Польщі, на картах світу з'явилася держава, що ввійшла, завдяки, своїм північним і південним закінченням в історію, як територія «від можа до можа», що й сьогодні використовується рядом істориків нашого західного сусіда в аргументації "південного вектора кордонів». Але, говорячи про південний напрямок, не варто забувати і про північно-західний, а саме, про грізного ворога, яким був Тевтонський орден.
Слід знову повернутися в історію. Династична Кревська унія посилила позиції Польщі та Литви у протистоянні з Тевтонським орденом, що за логікою, вилилося в знаменитий Грюнвальдський бій.
ytur
Репродукція картини «Грюнвальдська битва». Є стяги тевтонські, є Бендери польські, а ось хоругв українських і російських, не побачити ... 
У 1410-му році, згідно з численними дослідженнями, об'єднане військо Польщі та Литви завдало поразки Тевтонському ордену в Грюнвальдській битві (остаточно Тевтонський орден був ліквідований в 1466 році). Але, знову ж таки, але. Не варто забувати про те, що термін «з`єднане військо Польщі та Литви» включало в себе, як власне польські і литовські полки, та хоругви (окремі загони регулярних військ), що складаються з воїнів «землі Подільської, землі Галицької », а також Гродненську , Ковенську, Людську, Смоленську, Мстиславську, Оршанську, Полоцьку, Вітебську, Київську, Пінську, Новгородську, Брестську, Волковиську, Дрогичинську, Мельницьку, Кременецьку та Стародубську хоругви. А це вже, зовсім інший розклад сил, що показує особливу роль російських, білоруських та українських вояків у вирішенні завдань даної битви.
З одного боку, ця «битва народів» (хоча, з часом, їх, цих «битв народів», було стільки, що й не перелічити), згуртувала слов'янські народи і дружні війська. З іншого - розділила на явних переможців та тих, що приєдналися до них. До числа останніх, на мою думку, несправедливо були віднесені суто українські хоругви. На додаток до цього, ця битва, точніше її результати, серйозно розхитали основи федерального устрою Польсько-Литовської держави. І, як результат цього, почався спочатку «обмін люб'язностями», типу, хто головний переможець, а закінчилося все це активним протистоянням, в якому, найменш захищеними, виявилися, як раз, українці. Погіршилися відносини литовської знаті з українською шляхтою. Території, які були обіцяні українською шляхтою після Грюнвальдської битви в автономне управління, не отримали свого статусу. Швидше навпаки, як приклад, в 1452-м Волинь була окупована литовськими військами і перетворена на звичайну провінцію (воєводство) під управлінням намісника Великого князя. У 1471-му подібна доля спіткала й Київ із прилеглими територіями. Становище українських земель, від Галичини до Подніпров'я, ставало все більш непевним. На рубежі п'ятнадцятого-шістнадцятого століть стало зрозумілим, що занепад Великого князівства Литовського невідворотний. У 1522-му Московське князівство «за згодою сторін» анексувало Чернігів і прилеглі до нього землі на північному сході України. У 1562-1570 роках криза Великого князівства Литовського досягла вершини, коли Литва втягнулася в нову Ливонську війну з Московським царством. Виснажені військовими витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці були змушені звернутися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати, але за плату. Тепер їх головною умовою було об'єднання в одне політичне ціле Польщі та Литви, яких до цих пір пов'язував спільний монарх, влада якого була далеко не абсолютною. І плата ця була не на користь українського народу, який, проживаючи на своїх землях, але в територіальному просторі Литви, був проданий, в прямому і переносному сенсі, новому господареві - Польщі.
jhkyuky
Статус Великого Князівства Литовського, 1529 рік. Ще використовується слов'янський шрифт і мова Кирила та Мефодія.
І це не дивно, адже стверджуючись на руських землях, литовські князі всіляко прагнули забезпечити собі підтримку та авторитет серед місцевого населення. Вони з повагою ставилися до місцевих традицій та звичаїв, а частково навіть переймали культуру Русі. Діловодство велося переважно мовою, яка сформувалася за часів Київської Русі, на багатьох важливих посадах залишалися місцеві чиновники. Про значний культурний вплив свідчить також той факт, що більшість литовських князів та можновладців приймали православну віру.
Але це було вже в минулому. Протистояння Польща-Литва призвело до переорієнтування східнослов'янської знаті. Зацікавленість української, білоруської та литовської шляхти в польській моделі державності з притаманними їй політичними правами та привілеями для шляхти призвела не до федерації, а до консолідації полонізму на всьому просторі. Втрата Великим князівством Литовським в ході Лівонської війни значних територій, руйнування господарства, людські жертви, які загрожували повним поглинанням Московією, призвело до того, що 1 липня 1569 сейм виніс рішення про унію двох держав - Великого князівства Литовського і Польщі. Нову державу назвали Річчю Посполитою (як дослівний переклад з польської - Республіка обох народів, Польщі та Литви, без вказівки інших). Новою державною структурою керував єдиний король, коронований у Кракові як польський король і великий князь литовський, а також загальний сейм і сенат, кістяк якого, складали поляки. Ну а після Люблінської унії до Польщі відійшли Підляшшя, Волинь, Брацлавщина (Східне Поділля) і Київщина, у складі якої вже перебували Галичина і Західне Поділля. На українських землях, що відійшли до Речі Посполитої, запроваджувався адміністративно-територіальний устрій за польським зразком. У Речі Посполитої на українських землях стало шість воєводств: Руське (з центром у Львові); Белзьке (Белз), Подільське (Кам'янець), Волинське (Луцьк); Брацлавське (Брацлав) і Київське (Київ).
Наслідки Люблінської унії були в тому, що польські магнати і шляхта здобули великі можливості для привласнення українських земель, нещадної експлуатації селян і міщан та духовного поневолення українського народу. Особливої гостроти після Люблинської унії набули проблеми віри і мови. Католицька церква прагнула збільшити кількість своїх прихильників. Тому на Україні засновувалися єзуїтські школи та колегіуми. Вони сприяли поширенню освіти: багато українців отримали можливість навчатися в західноєвропейських університетах. Однак платою за освіченість часто ставало зречення від рідної мови і батьківської віри. Так як в середині шістнадцятого століття представники нижчих верств мали обмежені можливості для освіти, ополячення шляхти означало втрату Україною сили, здатної очолити боротьбу за відновлення державності.

uykyuk

Ось звідки і взявся термін «від можа до можа», тобто від моря до моря ...

Протягом двох століть Річ Посполита була однією з найбільших держав Центральної та Західної Європи. Літопис свідчить, що в 1569 році її територія досягла максимальної площі, майже мільйон квадратних кілометрів. Чисельність населення варіювалася в різні роки від шести до п'ятнадцяти мільйонів чоловік, етнічний склад якого складали: поляки - 40%, русини - 20%, литовці - 15%, німці - 10%, євреї - 5%, жемайт (естонці) - 3% , латиші - 3%, інші - 4%.

ytutyu
Кримське ханство, разом з ногайським, змінило історичне трактування кордонів Речі Посполитої «від можа до можа».
Особливою темою стала тема релігії і культури. Потрапивши під владу Великого князівства Литовського, українці мали всі підстави для оптимізму щодо власної церкви. Литовська знать поступово переймала від своїх підданих православну віру, яка ще з часів Київської Русі являла собою зразок високої культури. Невипадково, що в 1458 році великі князі литовські відновили митрополію в Києві. Але, дотримуючись тогочасної практики, великі князі, а згодом і королі польські, забрали собі право покровительства, тобто можливість призначати православних єпископів і навіть самого митрополита. Таке нововведення швидко розхитало устрій православної церкви. Ще більш згубною була корупція, що породжується зверхністю світської влади. Священики поводилися часом так ганебно, що сучасники скаржилися, ніби серед них можна було зустріти лише «людських покидьків», які скоріше підуть до шинку, ніж до церкви (літописці свідчили, що саме Польща підбирала «такі кадри»). За таких умов з часом культурний вплив православ'я став досить обмеженим.
Була й ще одна причина. Завоювання турками Константинополя в 1453-Му році поглибило інтелектуальний та культурний застій православ`я в Україні і позбавило православну церкву надихаючого прикладу. А в цей же час польське суспільство переживало період культурного розквіту Речі Посполитої, на відміну від більшості європейських країн, де була розгорнута боротьба з інакомисленням, їй була притаманна відносна релігійна терпимість. Тим не менше, особливої терпимості до православ'я, не спостерігалося. Виходячи з цього, православ'я змогло прийняти своєрідний культурний виклик польського католицизму. Змагаючись з духовним противником (а не ворогом, як стверджують деякі історики) його ж методами, невелика група українських православних магнатів і шляхтичів заснували у своїх володіннях православні школи та друкарні. Так, в 1568 році у Львові Григорій Ходкевич надав притулок у своєму маєтку друкарю Івану Федорову (де й знаходилась перша руська друкарня). Найбільшим загальновизнаним покровителем православної церкви був «некоронований король України» - князь Костянтин Острозький, один з найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Завдяки такій просвітницькій роботі в містах, де українці становили пригноблену, але тісно згуртовану меншість, з'явилися нові поборники православ'я. На відміну від одинаків, подібних можновладцям Острозькому, це були групи міщан, котрі об'єднувалися у так звані братства. Братства завоювали повагу й популярність, піклуючись про вдів та сирот своїх померлих сподвижників, підтримуючи шпиталі й надаючи своїм членам безвідсоткові позики. У середині того ж шістнадцятого століття, найважливішими й найвпливовішими були братства у Києві та Львові. Вони стали прикладом для інших братств, що виникали у Галичі, Рогатині, Стрию, Ярославі, Холмі, Луцьку та Брацлаві.
У той же час, у Львові було засновано католицьке архієпископство. І на Україні почали з'являтися монастирі, особливо францисканського і домініканського орденів. Вони «обслуговували» католицьке населення, чисельність якого швидко зростала. Це була польська, німецька, чеська та угорська шляхта, яка дістала землі в Галичині, а також німецькі городяни, запрошені польськими монархами для сприяння розвитку міст. І багато галицьких бояр, а з ними й люд простий, перейняли віру польської шляхти. Починаючи з середини п'ятнадцятого століття, після реорганізації Галичини в Руське воєводство, тобто провінцію Польського королівства, і впровадження тут латини як офіційної мови, мало що в Галичині нагадувало про могутність і велич цих земель за князівських часів Київської Русі.
Практично усе шістнадцяте століття і перша третина сімнадцятого була «золотою епохою» Речі Посполитої, держави, яку поважали і, якої боялися.

uiykyk
З повагою та підлесливістю приймали польську шляхту в Стамбулі, вчорашньому Константинополі....
Але, вже в середині сімнадцятого століття, Річ Посполита вступила в смугу жорстокої політичної кризи, пов'язаної, як із повстанням українського народу, як зі шведським вторгненням до Польщі, так і затяжною війною з Російською державою. Політичні події поглибили риси застою і занепаду, котрі виникли в економіці Польщі вже з початку цього століття. Однією з причин занепаду, є численні повстання українського народу. І це так, причому слід зауважити, що без участі «керівної ролі» шляхти, якій, до бід свого народу, було, в принципі, вибачте на слові «наплювати», як і польській шляхті. Панщина, а з нею оброки, побори, грабіж і т.д., стали звичайними нормами «спілкування» з українським народом. Саме в період Речі Посполитої з'явився термін «бидло», стосовно до українського селянина. До цього списку додалася і панська повинність, що в дослівному перекладі означає повинен (тобто зобов'язаний, і усе ...). Але повинності селян не обмежувалися обробкою панської землі. Вони повинні були виконувати без будь-якої винагороди і не в рахунок панщини багато інших різноманітних робіт для пана: підводну повинність та охорону маєтку, ремонт доріг, екстрені роботи під час літньої жниви, роботи на панському городі і т. д. Зберігалися і натуральні оброки, і грошовий чинш. Понад повинностей на користь поміщика, на селянина ляг головний тягар державних податків. Наслідком нещадної експлуатації селянських господарств було їх розорення і занепад. Збільшилося число малоземельних і безземельних українських селян (але тільки не польських), які були змушені найматися в наймити на вкрай важких для них умовах. Ще більш погіршували становище селян війни, епідемії і голодування, що стали досить частими до середини сімнадцятого століття. З'явилося кріпацтво (причому значно раніше, ніж в Російській державі). Безмежна влада панів (своїх і чужих) над їх «підданими» підтверджувалася багатьма сеймовими постановами. Феодали продавали або дарували своїх селян-кріпаків, розпоряджалися їх спадщиною, мали над ними необмежену судову владу. До початку майбутнього, тобто вісімнадцятого століття, пани (знову ж таки, як свої, так і чужі) володіли так званим правом меча (тобто правом життя і смерті по відношенню до своїх холопів), правом першої ночі (тобто правом першого свого холопа в шлюбній ночі з нареченою), тощо. Проти панського гніту селяни захищалися всіма засобами. Вони тікали від своїх панів, відмовлялися виконувати повинності, вбивали своїх гнобителів. Незважаючи на те, що шляхта мала у своєму розпорядженні сильний апаратом примусу, часто спалахували селянські повстання.
У першу чергу, саме з селянських воєн українців проти панщини і почалося падіння Речі Посполитої, а з нею і види на створення української державності. Настала ера козацьких війн і Великого Богдана Хмельницького.
k,lkluk
Один з найбільш правдивих режисерів Польщі ці події найяскравішим чином представив у своїй картині «Вогнем і мечем». Коротко і зрозуміло.....

tryreyry

Карта з німецького історичного атласу «Землі Росії в Європі, 1300-1796»... 
Обращаем Ваше внимание, что мнение редакции портала UKRAINE-IN может не совпадать с мнением авторов. На портале размещены статьи историков из разных стран, которые могут по-разному интерпретировать события. Также просим Вас воздержаться от агрессивных и нецензурных комментариев.
Коментарі:
blog comments powered by Disqus

Всі статті