Епоха Руїни, як випробування для України та її народів. Гетьманщина Івана Мазепи: від слави до безчестя або ...

Підбивши підсумки періоду Гетьманщини і створення Переяславською Радою і, звичайно ж, Хмельницьким, української держави, хотілося б ще раз підкреслити, що ця подія не була актом відчаю або приреченості (про що не припиняються суперечки серед моїх колег), а це було втіленням державної ідеї , створюваної своєрідною «могутньою купкою», тобто групою освічених старшин, що складають вищий ешелон посадових осіб Гетьманщини. І що цікаво, ця «могутня купка», поголовно складається зі шляхти, яка отримала польську юридичну освіту, з ухилом на організацію державного управління за польським зразком, що мала значні привілеї від польської знаті, свідомо і послідовно йшла за визволення від польської залежності та рухалася на схід , до Росії.
Заслугою Хмельницького було те, що він, як воєначальник, як політик, як державник і, як дипломат, зумів створити дух єдності в старшині і підпорядкувати її питомий княжий настрій державним інтересам (так і хочеться вигукнути - Богдан, повернись ...).
Так, державність України була створена, але, на жаль, в тому форматі, в якому нам його залишив Великий Богдан, проіснувала воно недовго. Як і заведено на Україні (і в історичному аспекті, і в сучасному варіанті політичного життя), там де «два українці, там три гетьмани». Після смерті Хмельницького його вчорашні соратники і бойові полковники - Виговський, Немирич, Мирович, Тетеря, Богун, Гоголь (прадід Миколи Васильовича), Ханенко, Самойлович, Дорошенко, Брюховецький, Многогрішний та інші під впливом як зовнішніх причин, але більше - внутрішніх, вступили в епоху «руйнаціі» створеного.
Сучасна історична наука говорить, що «Руїна» - це період в історії України між 1660 і 1680 роками, коли українська територія втратила свою територіальну цілісність і фактично опинилася на порозі громадянської війни. Три найсильніші держави Європи того часу царство: Російське, Річ Посполита, Османська імперія, а часом і Швеція, м'яко кажучи, змагалися за сфери впливу в Україні з використанням агентів впливу серед правлячої еліти і серед незадоволених. І це так, тому що після смерті Богдана Хмельницького на Україні не стало загальнонаціонального лідера, владу якого визнавали б усі. Влада по праву перейшла до його сина Юрія, але за рішенням старшинської ради, за надуманим приводом, він був відправлений на навчання до Києва, оскільки, на їхню думку, мав потребу в додатковій освіті, а гетьманом став Виговський. Порушення принципу спадковості влади спонукало невдоволену частину старшини на боротьбу за владу.
Так свідчить енциклопедія. Але чи все просто в оцінці цього страшного періоду? Спробуємо розібратися. У цьому дуже посильну допомогу, особисто мені, але думаю і всім іншим, надає професор Санкт-Петербурзького державного університету Таїрова-Яковлєва. До речі, за свої історичні праці, серед яких «Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття», «Причини і початок Руїни», «Мазепа» (Серія ЖВЛ) Тетяна Геннадіївна в Генеральному консульстві України в Санкт-Петербурзі отримала від Президента нашої країни Віктора Ющенка орден Княгині Ольги ... Нема чого сказати, знову на українській землі не знайшлося фахівця-козака в питаннях своєї історії. На жаль, все як по Миколі Олексійовичу, тобто по Нєкрасову - спасибі росіянці, яка: «...В беде - не сробеет, - спасет; Коня на скаку остановит, В горящую избу войдет!». Але це так, ліричний відступ. Були і є на Україні видатні вчені-історики як минулого, так і сучасності (Костомаров, Соловйов, Дорошенко, Шевченко (так-так, Тарас Григорович), Грушевський, Субтельний, Тронько, Толочко і багато-багато інших. Тому, звичайно ж, не на дослідженнях однієї, нехай і дуже сміливої, російської жінки, ми будемо вивчати нашу історію.
            1                 2
Ну, а щоб завершити енциклопедичну довідку, додамо, що на Білоцерківській раді гетьманом, нарешті, був обраний Юрій, син Богдана Хмельницького. Деякі історики не виключають, що зроблено це було «за прямою вказівкою» Москви з урахуванням наступності та виконання волі самого Богдана. Але, вже у 1660-му, після невдалого походу російських військ на Львів Юрій Хмельницький, несподівано, як для частини своєї старшини, так і для московських бояр, розриває союз з Москвою і підписує Слободищенський трактат, за умовами якого Україна входила до складу Речі Посполитої на правах автономії. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, і Україна фактично розділилася на Правобережну під протекторатом Польщі і на Лівобережну під протекторатом Москви. У 1663 Хмельницький зрікається влади і на Чорній раді гетьманом Лівобережжя обирається «московський ставленик» Брюховецький, а на Правобережжі приходить влада Тетері.
Але енциклопедія на те і є енциклопедичним творінням, оскільки: коротко, начебто, ясно, але не дуже точно, дає визначення тієї чи іншої події (мова йде не про персоналії).
У той же час, на Україні періоди занепаду державності (які були, є і ..., дай бог, щоб не були...) прийнято називати дуже містким українським словом «руїна». Прямого аналога в російській мові цьому слову немає. Найближче за значенням російськомовний термін «розруха», яким історики часто користуються при аналізі подій громадянської війни, передбачає що завгодно: зміну ладу, державної системи, руйнування економіки, але не повного краху державності. Аналогічне за звучанням російське слово «руина» означає руїни будь-якої будівлі, споруди. Та й «російська смута», яка пройшла, також не може бути застосована до української «руїни». Вся справа то в тому, що на Україні, «руїна» настає при появі суверенної державності в будь-якій її формі. Така от особливість «національної політики» - вчора, сьогодні, а завтра як?
Наша «рідна» українська «руїна» стала ... прямим продовженням козацького повстання під керівництвом ... Богдана Хмельницького, з наступним поділом території України на російську, польську та турецьку частини. Саме по собі будь-яке повстання, як і революції, приносять країні та її народу мало доброго. Для українських земель «козацькі війни» вилилися в катастрофічні наслідки, але, знову ж таки, з причини смерті загальнонаціонального лідера, яким і був Богдан-Зиновій. Його державний устрій передбачав прийнятну для того часу, демократію старшини, частину козацтва, а не всього люду українського. І в цьому нічого дивного немає, йшло, всього лише, сімнадцяте століття ... Та ні про яку, особливу «козацьку демократію» мова не йшла. Після смерті Богдана Хмельницького виникло питання, хто буде його спадкоємцем. Сам Хмельницький збирався заснувати «династію козацьких правителів» і хотів бачити наступним гетьманом свого сина - Тимоша. Але той загинув під час молдавської кампанії. Це й змусило Хмельницького зробити своїм спадкоємцем недосвідченого у військових справах і не авторитетного сина Юрія. Однак не вся козацька еліта розділяла його думку, і на цьому грунті розгорілася «війна українських партій» (яка сьогодні не триває), кожна з яких хотіла бачити гетьманом свого кандидата. Війна проти Варшави і Стамбула, з часом, перетворилася на війну громадянську - між Ліво і Правобережжям Дніпра. А за «війною партій» відбувся поділ української автономії на кілька частин, крім придніпровських, ще й на польську і на турецьку. Ось цей період розділу-розпаду на декілька частин і прийнято називати «руїною». Періодом, коли влада переходила з рук в руки від одного гетьмана до іншого, причому, настільки часто і ненадовго, що історіографія не встигала «задокументувати» діяльність деяких періодів правління. Кандидати на роль «лідера нації» були змушені, у прямому і переносному сенсі, бігати за підтримкою то до однієї зовнішній силі, що має певну могутність, то до іншої, тобто то до росіян, поляків, турків, татар. Вже багато сказано про хитросплетіння української історії давно минулих днів. Хоча в розумінні тієї історії, скільки людей, стільки й думок. Набагато цікавіше, на мій погляд, і на дослідження мого колеги, Сергія Луньова, пошукати в українському минулому паралелі, які, комусь допоможуть зрозуміти, а чому власне української державності не вистачає надовго. Адже очевидно, що є щось спільне, системне, що починає душити Україну, як тільки вона здобуває незалежність. Адже і відбувається це не раз і вже не два за останні триста років. Ну, дуже прикро - невже, крім історика Литвина, немає більше в нас політиків, які забули основне правило державного устрою: «У майбутнє - через минуле».
Але ж минуле нашої державности, про що відомо кожному школяру, починається з часів Київської Русі. Нехай Київської, але все-таки, Русі.

3 

4

Ось вона стародавня Рось та її витоки на землі Вінницького Надросся.
Щоб зрозуміти причини «руїни» і наблизитися в історичному сприйнятті того, що сталося, слід, певне, розібратися, а які, власне, протиріччя роздирали «українське», «козацьке» і «Старшинське» суспільства, які ніяк не могли привести до консолідації старшинської верхівки, козацького прошарку і народних мас. Є серйозні дослідження того, що суперечності стосувалися не стільки самої України, як державно-адміністративного інституту і народу, що ії населяє (не тільки самих українців), а суперечності в сприйнятті майбутнього устрою України. Я також займаюся такими дослідженнями і, з рядом їхніх позицій (але не всіх), згоден. Після смерті Хмельницького (таємниця його смерті до цих пір під історичним грифом «таємниці століть») стався розкол загальноукраїнського суспільства, як би, на дві частини - на про-польську - католицьку і на про-російську - православну. Товаришами Хмельницького було, до певної міри, легше очолити «народно-визвольний» і козацький рух проти польської окупації, за возз'єднання з російськими братами по вірі, але було важко його сподвижникам згодом, тобто в постхмельницький період, пояснити, чому порядки залишилися колишніми шляхетськими, а реальне возз'єднання з Руссю відбулося лише на папері. Одною з успішних умов Ради 1654-го було ще й те, що Річ Посполита переживала «не найкращі часи» своєї історії. І навіть ім'я цій епосі придумали відповідне, в якійсь мірі, українській «руїні», яку самі поляки називають «потоп». До речі кажучи, цей час чудово відображено в однойменному фільмі Єжи Гофмана, поставленого за мотивами однойменного роману Генріха Сенкевича (але не плутати з американо-англійським фільмом «Потоп», мотив якого від першого «як дві великі різниці»). Їхніми труднощами скористалася Швеція. Не міг залишитися осторонь від рішення польського питання й Хмельницький.
Так уже склалося в історичній науці, як російської (імператорської) і радянської, що Переяславська Рада підносилася, виключно, як остаточне возз'єднання народів Росії та України під владою Російського царя. На жаль, це помилка. Рада була, дійсно, основним, але лише першим кроком на шляху цього об'єднавчого процесу. Богдан Хмельницький не тільки припускав, а й знав, що період повного об'єднання займе, щонайменше, півстоліття. Не випадково він і сперся на спадково-державне управління, яке продовжив його син, та не той ... Можна довго обговорювати які існували зобов'язання у Юрія Хмельницького перед Москвою, але там не могло бути й мови про дії на шкоду інтересам того, кому ти присягав, продовжуючи справу батька. Питання полягає в тому, що у Хмельницького-молодшого та частини його старшини не було і в планах зберігати вірність даної присяги.
Історія України, яка сьогодні стала офіційною, з точки зору, як це підносить нинішні гетьмани наші, за багатьма позиціями, особливо в частині історичних персоналій, нагадує, мені і моїм колегам, по суті ... «Короткий курс історії ВКП (б)», « Історію КПРС », « Історію партії в подіях і особах ». Але не лякайся читач, не в підношення «керівної і спрямовуючої», а в контексті її постійного переписування, коли прибиралися персоналії, потім події (або прибиралися зовсім, або переписувалися в абсолютно протилежному напрямку), потім епохальні звершення (які завершувалися репресіями) і. т. д. Ну, а наприкінці 80-х років минулого століття, з'явилися «Известия ЦК КПРС», які повністю й переписали історію партії. Таке відбулося і з історією України сьогодні. Вчора було і були одні, сьогодні, відповідно, інші, а що і хто буде завтра, не знають навіть провідні історики, бо ще немає «вказівкі зверху».
Це я привів для того, щоб звернутися до періоду «руїни» та до її батьків-керівників, починаючи з Юрія Богдановича. Згадаймо облогу Львова об'єднаним російсько-українським військом, коли армія майже взяла його в облогу. Однак завдяки великому викупу, а з ним і небажанням Юрія Хмельницького воювати (якщо викуп є), Львів було врятовано. Через місяць, як це часто бувало в історії, прийшла звістка, що королем Польщі обрано Яна Казимира, людину, яку хотів бачити на троні Хмельницький. Новий король запропонував гетьманові перемир'я. Але перемир'я було аналогом сучасного життя України, типу «проти кого будемо дружити». Звичайно ж, проти Росії. Вивчаючи історію «руїни» можна звернути увагу на факт того, що над нашою країною висить якийсь злий рок. Вчинки політиків минулого, крок у крок, слово в слово, інтрига в інтригу, нагадують вчинки їхніх сучасних нащадків. Слово «договір» нічого не варто. Судіть самі. Юрій розірвав рішення Переяславської ради, які, згодом, Виговський продовжив руйнувати (те, що залишилося). Але, будь-який першокурсник КІМВ (Київського інституту міжнародних відносин) скаже, що, з точки зору міжнародного права, це було незаконно. Судіть самі - рішення Ради прийняли на загальній Раді, уповноваживши Богдана Хмельницького підписати договір. Значить, і розривати його слід було, лише зібравши Раду. Це схоже на сучасну законотворчість, коли Верховна Рада України приймає Закон, Президент його підписує, а потім, після публікації, він, тобто Закон, вступає в силу. І от, уявіть собі, що Закон на якомусь етапі перестає подобатися Президенту, і він його самостійно скасовує, всі або деякі положення. Абсурд, скаже читач. Реальність української «національної політики», скажу я.

5        6        7

Батьки-творці «руїни» - Юрій Хмельницький, Іван Виговський і Павло Тетеря (Моржковський), як представники Правобережжя.
За вчинками їх стояла не тільки користь, але і невгамовна жадоба влади. А домігшись влади, політики «усіх часів і народів» починають протягати, у прямому сенсі цього слова, в неї, тобто у владу, в політику, в казначейство і т.д. всіх своїх «любих друзів», починаючи від своїх родичів і закінчуючи ... не можу підібрати слово. Їх відрізняє абсолютна байдужість до думки свого народу та його долі. Краще ніж Таїрова-Яковлєва про той період не скажеш: «Оскільки гетьмани часто були вихідцями з козацької старшини і спиралися на її широку підтримку, вони не тільки не перешкоджали концентрації в її руках влади та багатств, а й всіляко сприяли цьому, щедро роздаючи їй землі та посади. Зміцняючись, ця нова верхівка поглиблює розкол українського суспільства ... ».
Цікава й доля творців «руїни». Юрій закінчив своє життя трагічно, вбитий турками в Кам'янець-Подільському в 1685-му, він навіть не залишив могили своєї, бо труп удушення було викинуто в річку. Іван Виговський, від перемоги українсько-татарського війська під Конотопом, також пішов у «світ вічної пам'яті» не з власної волі, а був розстріляний в 1664-м поляками «за прозріння» до них.
Не менш трагічна історія і Павла Тетері, зятя Богдана Хмельницького та самопроголошеного Гетьмана Правобережної України. Як кажуть в народі «від любові до ненависті - один крок», так і робиться в політиці вчора, сьогодні, завтра ... Після присяги на вірність Москві, Тетеря перейшов на бік поляків, потім до Молдавії, але, врешті-решт за зраду в 1667 році був страчений Гетьманом Лівобережної, тобто Малоросійської України Іваном Брюховецьким.
Як історика, а не як філателіста, мене зацікавила одна марка, яку наводжу тут. Як видно, вона випущена в 2002 році, мабуть до 340-ї річниці самопроголошеного Гетьмана Павла Тетері (але, без згадки - Моржковський). Але не це головне. Зверніть увагу на всі зображення: зліва Москва, куди Тетеря за наказом Хмельницького їздив домовлятися про братерський союз, праворуч - облога поляками і частини козацьких військ Тетері і Дорошенка славного граду Чернігова. А посередині Павло Тетеря, як символ, кого - чого, правильно - «руїни». Парадокс, та й тільки.
8
Але, коли оцінюються причини «руїни» і дається аналіз наслідків, варто, втім, як і в інших дослідженнях, не шукати правоти тільки лише в одній стороні, а знаходити ту середину, яка може стати третейським суддівством в історичному вироку. Взагалі, на мій погляд, є тільки дві категорії професій, які дозволяють почати дослідження-розслідування «у зв'язку з нововиявленими обставинами». Так от, це професії слідчого і історика, адже завдання у обох - визначити істину і дати їй оцінку. Тому. Даючи своєрідний опис творінь політичних для гетьманів правого берега Дніпра і, відповідно, Подніпров'я правобережного, треба, мабуть, нагадати про справи гетьманства Лівобережжя.
9                 10          11

Інші батьки-творці «руїни» - Іван Брюховецький, Петро Дорошенко та Іван Самойлович, як представники Лівобережжя.

З одного боку, всі вони були в дружніх відносинах з Російською державою. З іншого - всі вони були гетьманами, а, як співається в пісеньці у виконанні Леоніда Утьосова, а це значить ... А значить це те, що своїм становищем, кожен з них був зобов'язаний Богдану Хмельницькому, але кожен з них, після його смерті, вибрав свій шлях. Ні, не шлях України, а саме, свій.
Іван Брюховецький визначено тривалий час був старшою слугою у Богдана Хмелницького, а «за сумісництвом» і начальником його охорони. Відмінною рисою Брюховецького були, як повна безпринципність і безсоромність у досягненні своїх цілей, так і багатовекторність у зовнішніх зносинах, що й стало причиною його загибелі. Під впливом своєї старшини і, перш за все, Петра Дорошенка, він вирішив з покровительства Москви стати повноважним Гетьманом всієї України, під заступництвом Туреччини і Кримського ханства (у цей час Ногайське ханство, як самостійне, вже припинило своє існування). Відчуваючи слабкість свого становища, Брюховецький здався. Він змінив Москві і, крім того, підняв проти неї повстання козаків. Але не захотів люд Лівобережжя знову опинитися під ярмом, і Брюховецький був вбитий натовпом в 1668 році.

12
Не кращими були справи і у спадкоємця Брюховецького - Дорошенко, який вирішив поширити свою владу на правий берег. Але, ні польська підтримка, ні обіцянки кримського хана, не допомогли йому утриматися при владі. Українське населення правого берега Дніпра, яке розорялося кримськими татарами й турками, масами переходило на Лівобережжя. Майбутній його наступник, Самойлович, підтриманий московським воєводою Ромодановським, тиснув полки Дорошенка.
13
Після нової Переяславської ради, коли Ханеко, «на численні прохання», склав з себе гетьманство та Іван Самойлович був, спочатку визнаний, а потім проголошений гетьманом обох берегів Дніпра, Дорошенко здався на милість переможцям. Незважаючи на зраду, його не стратили, і натовп його не розтерзав, хоча вся підвладна йому територія, а значить і народ, були вкрай спустошені. Його було заслано в село Волоколамськ, де він тихо помер у 1698 році. Ще один факт з його життя, який знає багато хто, але, мабуть, не всі. Дружина Олександра Сергійовича Пушкіна Наталія Гончарова була правнучкою Дорошенко, а написане великим поетом одне творіння, було сімейним замовленням, тому, про це трохи пізніше.
Іван Самойлович вірно служив російському царю і не кривдив даремно своїх підданих. Більш того, при ньому почався світанок Малоросії, але... Знову це горезвісне «але». Знову постало питання про Правобережну Україну, яка, все ще, була у складі Речі Посполитої і на яку «мав види» Самойлович. Почалися закулісні переговори і торги, звичайно ж, за спиною Москви. Є підтвердження, що до цього «непродуманого рішення», як говорив згодом сам Самойлович, причетний і ще один історичний персонаж - Іван Мазепа. Але суть в тому, що в 1687-му, Самойлович був заарештований, усунутий від гетьманства і відправлений на заслання до Тобольська, де й помер у 1690-му. Така ж доля спіткала і його синів.
14
І ще одна особливість. Усіх трьох об'єднувала одна дуже цікава історична персоналія - Іван Степан-Адам Колединський, про яку поговоримо, буквально через двадцять рядків.
Зі сходженням на гетьманський престол Івана Мазепи, номінально завершилася епоха «руїни». Номінально, але не фактично. І на завершення теми «руїна» хотілося б позначити той аспект у діяльності гетьманів всіх берегів, що їх, тобто лідерів Гетьманщини, в питаннях зовнішньої політики, турбувало лише те, яку думку викликали їх вчинки в Європі. Великі листи до польського короля чи російського царя неодноразово писали всі. Після розриву союзу з Москвою Виговський (як-не-як, а колишній писар самого Богдана Хмельницького) пише розлоге звернення до європейських держав, пояснюючи причину такого вчинку. Юрій Хмельницький, якого ніяк не можна назвати прихильником державної ідеї свого батька, дбав про престиж Гетьманщини в очах іноземних держав і довгий час пояснював неможливість союзу з Польщею необхідністю тримати слово, дане перед обличчям інших держав. Тетеря, Брюховецький та Самойлович, писали і до Москви, і до Варшави, і до Бахчисарая, і в Стамбул, але в кожен адресат, абсолютно протилежне за змістом. Таким чином, говорячи про державну ідею Богдана Хмельницького, треба підкреслити, що навіть самі його віддані прихильники, не домагалися повної незалежності, але йшли по шляху створення зовнішніх спілок, шукаючи «вигідні варіанти», які якнайповніше могли забезпечувати права Гетьманщини. Договори з Польщею та Росією, укладені гетьманами, найбільш характерні в цьому випадку, як спосіб балансування між двома найсильнішими сусідами. Ці договори носили безумовну наступність і змінювалися в бік розширення або скорочення рівня незалежності Гетьманщини в залежності від військово-політичної ситуації, в якій знаходилася козацька держава. Але про те, що балансування ніколи не було надійною формою проживання, гетьмани України, чомусь забули.
Закінчилася епоха «руїни», розпочалася епоха Івана Колединського. Більш досвідчені читачі цілком справедливо заперечать, який Колединський, Мазепу давай. І вони, і я, всі мають рацію, бо Іван Степанович Колединський, він же Іван Степан-Адам Колединський, він же Іван Мазепа - це одне і те ж історичне обличчя.
Скажу чесно, писати про Івана Мазепу, мені і легко, і важко, одночасно. Причина в тому, що до 300-річчя Полтавської битви, яка відіграла, не побоюся цього слова, величезне значення в житті України і Європи, я написав цю книгу.
15
Це не було моїм «подарунком» ні Україні, ні Росії, а просто об'єктивним (на мій погляд) аналізом життя і справ дуже спірного і суперечливого політика. На додаток до цього і трьохсторічна дата зі дня смерті Івана Мазепи. Та й я презентував свою книгу 20 березня 2009 в день 230-річчя від дня народження цієї історичної особистості.
Судіть самі - молодий шляхтич, який отримав прекрасну європейську освіту, з'являється у свиті польського короля Яна-Казимира, причому не в чинах слуги, а офіцером особистої охорони, якому довірялося життя королівської персони. Але, його любовні пригоди, а не відданість «неньки-України», стало причиною втечі з Варшави, причому з ганьбою - відшмаганий ясновельможним, але, вибачте «рогоносним» паном, він був визнаний ізгоєм польського бомонду.
16

Іван Мазепа (на гравюрі він відразу за королем і королевою про щось мило розмовляє з фавориткою) на одному з балів. Як покоєвий короля, він був «особою, близькою до імператора», але, не цурався наближатися до фавориток королеви)...
17  18
Не залишилися «без уваги» у польському народному фольклорі любовні пригоди Мазепи. А, через роки, польсько-шведською торговою фірмою була випущена парафінова мазь для жокеїв з досить красномовною назвою «Мазепа». І мазь ця була дуже популярною серед наїзників ... Звісно не на цьому коні, і не в такому вигляді, але, тоді ще, Іван втікав. Про що йде мова, запитає читач. Відповідь - про любовну інтрижку молодого шляхтича Івана з ясновельможною пані Фальбовською. Довгий час шляхта потішалася, як розгніваний чоловік, дізнавшись про роман Мазепи зі своєю дружиною, про який знало багато хто при дворі, піймавши палкого коханця, звелів слугам роздягнути його догола і, прив'язавши до власного коня обличчям до хвоста, пустив на весь опір через колючий чагарник . Коли кінь прискакав додому, не відразу дізналася челядь в побитому та закривавленому наїзнику свого пана. Варшава довго потішалася над пригодами «українського Казанови», що знайшло втілення навіть у рекламі своєрідної продукції. Мазепа після екзекуції одужав, однак, шлях у вищий світ був для нього назавжди закритий - польська шляхта не зазнавала у своєму середовищі ні підлості, ні безчестя. Так, Іван втік. Але не в Україну, а до турецького султана і кримського хана. Далі, служба трьом гетьманам - Тетері, Дорошенко і Самойловичу внесла серйозні корективи в їхню діяльність, а з часом, і в життя. Тепер зрозуміла «любов» Наталі Гончарової до Мазепи, з вини якого і був зміщений Петро Дорошенко, її прадід. Зрозумілі і мотиви, з яких Пушкін написав «Полтаву».
    2019
Деякі історики-дослідники, тобто мої колеги, визнають, і на цей рахунок є також думки сучасників того часу, що портрет Наталії Гончарової був копією портрета свого прадіда. Судіть самі. Але, продовжимо про Мазепу.
Його довічна ненависть до Запорізької Січі (ще з часів його служби при дворі польського короля) стала причиною арешту отаманом Сірко і, тільки відступні Голіцина врятували Мазепу від розправи. Але настав славний для молодого політика 1687, коли під впливом і підтримкою того ж Голіцина він стає Гетьманом Малороссійским Русі-України та Кавалером Царської пресвітлої Величності війська Запорізького. А з приходом до влади молодого і енергійного царя Петра, що з часом став Першим і Великим, кар'єра Івана Мазепи, пішла в гору. Душиі в ньому не чув цар Петро, довіряючи йому у всьому, навіть наперекір доведеним доносами. До речі, слово, тобто поняття «донос» не має нічого спільного з загальноприйнятим «доносом» недавнього часу. Донос в розумінні часу початку вісімнадцятого століття це було звернення про події, що починається словами: «Доношу Вам, Ваша Светлость ...».
21              22           23
На всіх репродукціях і гравюрах одна й та сама особа. Так-так, це Іван Мазепа.
Період дружби Івана і Петра, був дуже вигідний гетьманщині і старшині, але, тільки не українському народу, який, за польськими колишніми порядками, потрапив у кріпацтво. Так, шановний читачу, саме за Мазепи почалося кріпацтво «на польський лад». Звичайно, воно торкнулося тільки самої бідної частини народу, тобто «Холопського стану», не торкаючись козацької прошарку і, звичайно ж, старшини. Але саме за часів братнього союзу, яким він і називався, будувалася Києво-Печерська фортеця, відкривалися (за гроші Москви) нові навчальні заклади, казенні будинки. Чи не забувалась церква православна, коли за указами Мазепи та Петра зводилися монастирі. І це було правильним кроком, бо рівень католицького впливу на Русі-Україні був ще дуже високий. Не варто забувати, що сам Іван Мазепа, як воїн відважний і розумний (він, як і цар Петро військову освіту здобув у Голландії) брав участь у всіх Азовських походах.
Північна війна, тобто війна Швеції не тільки проти Росії, але і проти Данії, Польщі, Саксонії і Сілезії, прийшла й на українську землю. Польща, охоплена, як з півночі, так і з півдня, свій політичний вектор, мала як прилади на столах. Ян-Каземір, який пішов у світ «вічної пам'яті» був «замінений» Лещинським. Ось тут-то позначилося і варшавське виховання Мазепи, і його шляхетність. І, вкотре, в житті старіючого ловеласа, з'явилася жінка, княгиня Дольська (або Дульская), нагадала йому про любов до західного життя. Але не тільки це. Український народ вже розібрався, хто такий Мазепа і що він ще принесе народу. Крім поборів і вимагань, Мазепа ввів податок на ... «право бути йому вірним». Тобто, дав відступні - будеш вважатися вірним Гетьманові. Не даси - будеш знищений, як народний гетьман Палій. Невипадково, що не в стольному граді Києві, а в Батурині він будує нову столицю. Сьогодні з'явився новий термін в архітектурі «мазепинське бароко» або «козацьке бароко». Це до того, що палаци та палатні будинки, збудовані за часів Мазепи стали класикою архітектури нової історії. Я розумію, є класицизм, є бароко, є кубізм, але немає їх у світі з приставками. Що, ще одна «національна особливість»?
Тепер про низхідну в житті гетьмана. Я невипадково назвав свою книгу «Іван Мазепа. Анатомія зради або шлях Іуди: від слави до безчестя». Чому «анатомія зради»? Та тому, що так не буває - хвилину тому людина була тобі віддана, а через шістдесят секунд, вона тебе ж і зрадила. Зрада, це теж процес, причому процес не тільки моральний, але й пов'язаний з часом. Поміркуйте самі, з 25 липня 1687 по 7 жовтня 1708-го, Мазепа вірний друг і кровний брат, а 8 жовтня - вже зрадник ... А анатомія, це, як раз, наука про будову і побудову, в т.ч. і будову процесу створення організму. Користуючись цією термінологією, я і переглянув, точніше, вивчив весь процес зради Мазепи: від Тетері і Самойловича до Петра і українського народу і прийшов до висновку, а зрада ж таки була. І невипадково Іскра і Кочубей писали доноси Петру. Невипадково й те, що на їхній страті Мазепа був присутній особисто. І невипадково, що Мазепа відмовився очолити військо козаків Запорізької Січі для боїв зі шведами на українській землі. І не випадково й те, що поборник православ'я, яким називав себе Іван Степанович, спокійно спостерігав, коли шведські воїни перетворювали храми в стайні, грабували селян, спалювали містечка й села. Це ж і є повтор гріха Іуди. На чому Мазепа клявся у вірності - на святому Євангеліє.
Тим не менше, гетьман «Всієї і Усього», у тому числі і під впливом варшавського двору, ще в 1707 році, після поразки Саксонії та Польщі у боях зі шведами, таки прийняв рішення перейти на іншу сторону. І донос Іскри і Кочубея був далеко невипадковим посланням царю Петру, однак, як ми знаємо, безмірна довіра і любов його до гетьмана малоросійського не довели вирішення питань справедливості, до кінця. Ну, прям-таки, як у нас сьогодні - куди не глянь, «всюди любі друзі». Хоча, з точки зору глибокого аналізу, який прив'язаний до конкретної історичної епохи, особистість Іскри і Кочубея, особливо, другого, також потрапляють під дружній розділ «всюди любі друзі». Разом з Мазепою писали донос на Самойловича, разом ділили багатства і вибирали земельку в Батурині, разом виховували дітей: Мазепа чужих, Кочубей, своїх. І, як зараз модно говорити, з цього місця, по докладніше, будь ласка, тим більше, що мова йтиме не просто про дітей, а точніше про одну дитину, про хрещеницю Мазепи, але яку.

24           25

...И то сказать: в Полтаве нет

Красавицы, Марии равной.
Она свежа, как вешний цвет,
Взлелеянный в тени дубравной.
Как тополь киевских высот,
Она стройна. Ее движенья
То лебедя пустынных вод
Напоминают плавный ход,
То лани быстрые стремленья.
Как пена, грудь ее бела.
Вокруг высокого чела,
Как тучи, локоны чернеют.
Звездой блестят ее глаза;
Ее уста, как роза, рдеют.
Но не единая краса
(Мгновенный цвет!) молвою шумной
В младой Марии почтена:
Везде прославилась она
Девицей скромной и разумной.
За то завидных женихов
Ей шлет Украйна и Россия;
Но от венца, как от оков,
Бежит пугливая Мария.
Всем женихам отказ — и вот
За ней сам гетман сватов шлет.
Он стар. Он удручен годами,
Войной, заботами, трудами;
Но чувства в нем кипят, и вновь
Мазепа ведает любовь...

Що сказати з цього приводу. Мотроні було приємно, що така впливова людина захоплюється нею. Багатство, освіченість, манери, ввічливість - все це закрутило голову молодій дівчині. А Мазепа умів залицятися ... Лагідні слова, ніжне поводження, компліменти ... Батьки Мотрі не могли не бачити таке ставлення гетьмана до їхньої дочки. Їм не до душі були залицяння Мазепи. І коли гетьман вирішив посвататися до Мотрони, отримав рішучу відмову батьків. Адже Мазепа - хрещений батько Мотрі і не може бути її чоловіком - церква забороняє такий шлюб. Але колесо кохання вже закрутилося. А чи кохання ... «Масла у вогонь» підлило і те, що після цього сватання життя в рідній домівці в Батурині стало для Мотрі Кочубей нестерпним. Докори батьків, невдоволення її поведінкою, таємні листи з зізнаннями в коханні від Мазепи розривали серце молодої дівчини. Як результат - Мотрю залишили «під домашній арешт». Але Мазепа знайшов можливість через слугу надсилати листи до своєї коханої. Нестерпне становище посилювало особливо вороже ставлення матері до Мотрони. І дівчина наважується на втечу з дому. Це був, звичайно, нерозумний крок. Але й Мазепа, і Мотря, швидше за все, сподівалися, що Кочубеї змиряться та дадуть згоду на шлюб. Ну, що «любов до гробової дошки»? На жаль, Мазепа вибрав інший шлях. Він зробив усе, щоб «зам'яти» скандал, а Мотрону «видав» за свого товариша. Вона вийшла заміж за близьку людину Мазепі - генерального суддю Василя Чуйкевича. Він був не просто старшиною, а й колишнім Дворським Івана Степановича, зведений їм за «вірну службу» гетьману в звання регента генеральної військової канцелярії, а потім вже став генеральним суддею. Чуйкевич, як і Мотря, не покине гетьмана аж до Полтавської битви. Як вірна дружина, розділила долю свого чоловіка і була відправлена Петром у грудні 1710 році в заслання до Сибіру, незважаючи на «політичну реабілітацію» свого батька (ось звідки «взялися» перші декабристки), де, мабуть, і померла. Ось такий сумний, але зовсім інший, ніж у Пушкіна, кінець цього знаменитого роману. А що ж Кочубей, запитає читач. За версіями ряду істориків, саме «проблема» з дочкою і стала «краєугольним каменем кримінальних відносин» вчорашніх друзів, соратників і родичів. Фінал її відомий. Але, є і ще одна цікава деталь, а саме, що ж було потім.
26
       27
Пам'ятник біля станції «Арсенальна» сьогодні. Він же, сто років тому. Тільки замість гармати - Іскра і Кочубей ...
Але, перед цим, кілька слів про той самий донос, який зіграв фатальну роль в їхньому житті. Донос, не був таємним, як стверджують деякі історики. І Мазепа, і Орлик, головні ідеологи «можливого політичного перезавантаження», чудово знали, що автором і перших, і других доносів, був Кочубей. Тим більше, що перший донос був направлений царевичу Олексію Петровичу («любов» Петра до якого загальновідома). На жаль, Петро не тільки не повірив доносами, бо вірив у Мазепу, як у самого себе, а ще й «благословив» майбутнього зрадника і запроданця на страту патріотів. Підтверджується цей факт листом Петра до Мазепи: «Господин Гетман! Перед приездом моим в Москву явился чернец с таким же злом, как и бывший Соломон, и я хотел крепко розыскать от кого это происходит, но мой отъезд в Польшу тому помешал, и я дело отложил до свободного времени. Но как зло никогда не может лежать тихо, то ныне опять, и уж не чрез чернеца, а чрез особых посланных, себя выявили, не скрываясь, Кочубей и Искра. Я полагаю их участником и Апостоленка. Видя это, уже я опасаюсь отлагать на далее; и потому, как человеку верному, Вам объявляю, каким образом этих злодеев поймать; а в этом деле, я полагаю, кроется великое злодеяние и враждебный заговор. К поимке их скажу Вам мое мнение: мы отпустим их присланных, как будто бы им верим, чтоб Кочубей и прочие, для лучшего объяснения дела, приехали к нам сами. Если бы явно послать за ними, они конечно ушли бы; но этим подлогом надеемся приманить двух трех, и Апостоленка прибрать таким же образом. Посылаю с сим же посланным явное к Вам письмо, в котором написано: чтоб Вы от себя послали с ним к Быхову несколько козаков при добром командире; а этим командиром назначьте Апостоленка, и тогда мы в руки получим всех троих. Если вы и другим способом можете их поймать, то, не упуская времени, закуйте их и доставьте к нам; но если боитесь, что уйдут, то лучше сделайте как я пишу; а пока они попадутся, молчите о деле, будто ничего не знаете. Два полка, задержанные в Смоленске, ныне к Вам посылаем. При том просим Вас: не имейте на этот счет ни одной печали, никакого сумнения». А тепер, для повного вивчення всім бажаючими і «повноти картини», надам для аналізу, текст самого доносу Іскри і Кочубея. «1. В тысяча семьсот шестом году, будучи в Минске, Гетман говорил ему наедине, что мать Вишневецких, Княгиня Дульская, обещала ему доставить, с помощию Лещинского, который ей родственник, Княжество Черниговское с титулом Князя, а Малороссийскому войску все вольности и выгоды. Это случилось между ними в доме Княгинином, в селе Бело-Кринице, когда он с нею крестил сына Князя Януша Вишневецкого; у Гетмана с Княгинею дружба великая. Она, между многими подарками, прислала ему кровать и музыкантов, которые и теперь при нем находятся. 2. Мазепа поносил Польского Гетмана Огинского за то, что он один придерживается к Царю, когда от Царя все уже отстали. 3. Он радовался известию, что Король Август уехал в Саксонию и изъявил преданность Карлу XII. 4. Когда, в 1707 году, Кочубей был прислан к нему с известием о раззорениях, произведенных Синицким около Пропойска, то Гетман был так к этому равнодушен, что целый день ни разу о том не вспоминал. 5. Когда, одиннадцатого Мая, приехал к нему Боярин Иван Алексеевич Мусин-Пушкин, и потом уехал после продолжительного с ними разговора, то он, призвал Кочубея и Скоропадского, говорил им, что и Царь уже знает о том, что Синицкий побил его людей, и смеясь этому, в знак радости начал пить, вино и подносить его им обоим за здоровье свое, их и Княгини Дульской. 6. Сказывал Кочубею, что Король Шведский из Саксонии пойдет прямо в Москву через Польшу с непременным намерением низложить Царя и на место его возвести другого, как и сделал в Польше. А Лещинский с Рейншильдом подступят под Киев. «И как я ведаючи сие, говорил Мазепа, просил у Царя войска на помощь, то Царь отвечал мне, что у нас довольно войск и Козацких и Московских в Киеве; и так придется нам соединиться с войсками Короля Станислава». 7. Когда Кочубей помолвил дочь свою за Чуйкевича, и пришел просить у Гетмана на этот брак соизволения, то хотя Гетман в этом и не отказал ему, но приказал отсрочить свадьбу, говоря: «когда будем за Поляками, тогда найдется дочери твоей лучший жених из Шляхтичей Польских; хотя по доброй воле мы и не поддались бы, но они нас завоюют и мы конечно будем им принадлежать». Кочубей вышел, объявил о том жене, а назавтра разсказал и свату своему Чуйкевичу; потом, предупреждая зло, по общему согласию, сочетали своих детей. 8. Мая 28-го Епископ Сербский Руфин, быв у Гетмана, слышал его жалобы на Государя, который требованием от народа лошадей жестоко отягощает край; пришедши от Гетмана, Руфин разсказал о том Кочубею. 9. Мая 29-го Мазепа с дочерью Кочубея крестил девку Жидовку, удержал дочь отобедать и говорил ей: «Ой Москва! Она в когти свои прибирает сильно всю Малороссийскую Украйну». 10. Сват Кочубея, Чуйкевич, получил из обозу от Киева, двадцатого Сентября, от верного Канцеляриста Лисицы следующую записку: «В Киеве при Гетмане находится Ксендз Иезуит Заленский, Ректор Винницкий, который говорил пред многими особами, в Печерской крепости, чтоб козаки не боялись взгляда Шведского, ибо Шведы идут войной не на них, а на Москву. В другое время он же говорил: «никто не ведает, где огонь кроется и тлеет, но скоро вспыхнет он ». А во второй записке он пишет, от 4-го Октября одна госпожа слышала сама как Гетман ругал Порту за то, что она возбраняет Татарам быть с ним в согласии. 11. Получив от Октября 8-го какие-то письма из Минска, Мазепа до позднего вечера, при музыке, веселился с Полковниками Прилуцким и Миргородским; а на другой день послал к Заленскому ответ. 12. Октября 10-го к Гетману приходил по Делам Полтавский Писарь, но слуга Гетманский, Дмитро, не допустил его к Гетману, сказав, что Гетман, запершись с Полковниками, читает договор Гадячский между Виговским и Поляками. 13. Около 10-го Декабря, в 1707 году, в бытность Мазепы в Батурине, его потревожило известие о скором приезде к нему Кикина, и вслед за ним и Государя, который намерен взять Гетмана в Москву. Мазепа собрал триста Сердюков, поставил над ними Полковника Чечеля, велел им зарядить ружья и отстреливаться от Государя и это так справедливо, что слуги его Гетманские говорили на другой день Судовому Канцеляристу, Андрею Певному, что они прошлую ночь все были вооружены. 14. Орлик встретил, перед Рождеством, ехавшего в Батурин Иезуита Заленского и проводил его тайно в Гетманский замок под Бахмачем, откуда привозил его к Гетману по ночам. 15. Гетман говорил, что кто бы ни был осмелющийся противиться его предприятиям, будет им замучен до смерти. 16. Мазепа издавна сносится с Белогородскими и Крымскими Татарами через Полтавских козаков Кондаченка и Быевского, которых туда несколько раз посылал с словесными наказами. 17. В 1707 году, Июня 10~го, Мазепа, будучи в доме Кочубея надвесел, когда стали пить за его здоровье, вздохнул и сказал: «что мне за утеха жить, не имея никогда твердой уверенности в жизни моей, всегда ожидая обуха, как вол». Когда же Кочубей отошел к другому концу стола, он, обратясь к хозяйке, которая стояла перед ним, начал хвалить Виговского и Брюховецкого, предпринявших выбиться из неволи Московской, ... но сколько я ни намекал об этом твоему мужу, он мне не отвечает ничего, и я не имею ни от кого помощи; притом Орды Татарские не вольны мне помогать. Я уговаривал Хана, и сегодня еще послал я к нему Агу. Но Султан Турецкий запрещает ему соглашаться на мои предложения». Канцелярист Лисица пишет к Кочубею, что и в Киеве он это много раз говорил Полковникам. 18. Гетман говорил тем Полковникам следующее: «многие думают, что я готовлю себе преемником Войнаровского? Но я этого отнюдь не хочу. Я это предоставляю вольному избранию, и даже готов сложить с себя Гетманство, ежели вы укажете кого достойнейшего, кто бы мог вам возвратить свободу. Но если вы на меня Гетманство возлагаете, то должны уже во всем мне повиноваться и примеру моему следовать. Я было уговорил к тому прежнего Хана Крымского, но он сменен; а нынешний сначала был со мною согласен, а потом противным оказался. Все мои посылки к нему и к Паше Силистрийскому были тщетны. И так нам должно, согласясь с Королем Станиславом, приняться за сабли». И ныне Гетман не перестает сносится с Ханом и с Пашею. 19. На эти посылки он употребляет слуг своих - поляков, которых у него множество. 20. Вопреки запрещению от Государя, он переводит на западный берег Днепра людей. Его мать, Игуменья Киево-печерского монастыря, здешними людьми населила там многие слободы. А от разных его угнетений и оставшиеся здесь хотят туда переселятся. 21. Запрещает входить в супружеские и во всякие иные дружеские связи Малороссиянам с Великороссиянами, и даже угощает их хлебом и солью. 22. Нимало не старается укрепить города Малороссийские, для того чтоб они не имели защиты от неприятеля. А свой загородный дом, Гончаровку, сильно укрепил. 24. Внушает Запорожцам, что Государь их хочет истребить и озлобляет их против Государя. 24. Когда пришло известие, что, соединясь с Татарами, Запорожцы хотят вторгнуться в полки Слободские, то Мазепа в одной беседе сказал: «пусть бы они, коли делать, делали, а то по пустому разглашают и будто бы дразнят». 25. Один приближенный к Мазепе, недавно угощая многих особ, по случаю зашедшего разговора о прежних войнах с Татарами, сказал: «оставьте эту речь: Татары нам скоро пригодятся». 26. В 1707 году, Сентября седьмого, Львовский мещанин Русанович, будучи в Батурине, говорил, что привез к Гетману листы от Сенявского, Тарла, Хмельницкого, Потоцкого и от иных вельмож; что чуть было не попался Москалям на дороге, и по этому просил Гетмана ответы послать с кем ни-будь другим; что Сенявский поручил ему узнать о делах Украйны и преданы ли Полякам козаки; что, по его же приказанию, он должен доказать Гетману невозможность Царя устоять противу Шведов, и единственное средство ко благу Украйны - согласие с Поляками. Тогда Гетман поклялся, что он и сердцем и душею Полякам предан. 27. Другой Львовский житель, хитрый и богатый партизан Шведский, приезжал в Киев, будто бы для размена ста тысяч рублей на чехи; и Мазепа, приняв его ласково, приказал разменять для него двадцать тысяч из скарбу войскового». Ні одному пункту доносу не повірив Петро, а даремно. Адже, як виявилося згодом, усі вони, тобто пункти доносу, повністю підтвердилися. І в тексті немає жодного слова про дочку Кочубея Мотрону. Так звідки ж цар Петро дізнався, про «непристойну поведінку» Мазепи з дівчиною з роду Старшини? Тільки від Мазепи, який написав двум адресатам про те, що: «... в пасквильном письме твоем говоришь о каком-то разврате, я того не знаю и не понимаю; разве сам ты разврат творишь по советам жены твоей». Виникає цілком закономірне, питання, чому ж раніше не було «інформації для роздумів» для Петра. Відповідь, цілком очевидна, мерзенні діяння Мазепи виявилися лише в 1708 році, тобто тоді, коли «набув чинності запасний варіант» гетьмана - «Без крайньої, останньою потреби я не зміню моєї вірності до царської величності»
Подальша доля Іскри і Кочубея, а також їх родин, відома кожному. Єдине, що заслуговує на увагу, так це те, що Мазепа особисто був присутній на страті, тобто обезголовлювання обох. Ну ще й те, що страта була здійснена в тому самому місці, де зароджувалася Русь і Росичі - біля витоків стародавньої Россі. Сьогодні це район села Борщагівка Погребищенського району Вінницької області. Присутність на страті своїх «політичних опонентів» це доля єзуїтів, а Мазепа був ним і за освітою (оскільки закінчив єзуїтський «ВУЗ») і по суті своїй ...
Але, їхні імена в історії не залишилися забутими, а, з часом, постійно ставали «притчею во язицех». Після Полтавської битви, добре ім'я Іскри і Кочубея, було відновлено, частину майна, повернуто сім'ї, тобто вдові та синові, але тільки не Мотроні. Потім у творах мистецтва і культури, почалося оспівування благородних почуттів вірних слуг государя, встановлено надгробок на їхніх могилах у Києво-Печерській лаврі. А в 1908 році, до 200-річчя Полтавської битви, був встановлений їм пам'ятник. Значна частина сучасних киян, а також жителів міста, які стали киянами зовсім недавно, призначаючи місце зустрічі в районі станції метро «Арсенальна» для більшої точності кажуть - «Зустрінемось біля гармати».
Сто років тому, до 200-річчя Полтавської битви в Києві, на площі «Іскри і Кочубея, який віддав життя за царя», було відкрито пам'ятник цим героям. Ну а нова влада, щоб не прибирати такий постамент, замість пам'ятника поставила гірську гармату, як зразок мужності і стійкості арсенальців в боротьбі з буржуазними націоналістами. Зрозуміло, що Мазепа ніяк на роль революційного героя не підходить, та й Іскра, і Кочубей, все-таки загинули за царя та імперію, а тому, також у герої не годилися. А наступний історичний парадокс полягає в тому, що вулиця, яка починає свій відлік від площі Героїв Арсеналу, колишня Пам'яті Іскри і Кочубея, сьогодні одержала найменування «Вулиця Гетьмана Мазепи». Залишилося тільки, видавши черговий Указ, винести обезголовлені останки Іскри і Кочубея з Лаври, яка також стоїть сьогодні на вулиці Івана Мазепи і поставити жирну крапку на історично доброму імені героїв, які не побоялися «зчепитися» з улюбленцем Петра. На цьому можна було б поставити крапку в цьому розділі. Проте, на тлі подвигу Іскри і Кочубея, які віддали своє життя за царя, хочеться згадати ще про одного історичного героя, який також, «віддав життя за царя» - Петра Аркадійовича Столипіна.

28

Столипін П.А. під час перебування в Києві відвідав у Києво-Печерській лаврі могилу Іскри і Кочубея. Через п'ять днів він ляже біля них ...

29              30
 Могила Іскри і Кочубея                               А поруч - Столипіна
Як і слід було очікувати, у військових діях шведських окупантів проти російських військ, гетьман не знайшов собі підтримки ані серед козаків, ані серед українського народу. Замість значного війська, на яке розраховували шведи, Мазепа зміг виставити лише кілька тисяч козаків, які розбіглися за першої ж можливості, у той час як український народ радів, радіючи перемозі Петра І під Полтавою:
Мазепо гетьмане, і зрадливий пане!
Злеє починаєш, з шведом накладаєш
І на царя восточного руку підіймаєш.
Підняв еси орду, ізробив тривогу!
А притій ізміні був Кочубей да Іскра:
Пішли ж вони з-під Полтави до царя знишко.
Скоро ж іх Мазепа взрів - барзо звеселився,
А Кочубей з Іскрою сльозами облився…
Тільки ти їх не забув, миргородський пане
Що Кочубей з Іскрою за Вкраїну стали!
У Києві на Подолі порубані груші, -
Погубив же пес Мазепа невиннії душі!
Ой загорів весь Батурин, зосталася хата, -
Де вже ж твоя, псе Мазепо, і душа проклята!
Був у тебе, псе Мазепо, один хлопець німець,
Пішло ж твоє, псе Мазепо, усе добро ні вець!

31

Карл і Мазепа спостерігають не тільки за фіналом Полтавської битви, а і за своїм ...
Зрада Мазепи Вітчизні і Государю в ході військових дій мала не тільки морально-етичне, а й глибоке духовне значення, оскільки була порушенням клятви вірності, даної ним при вступі на посаду на Хресті і Євангелії перед Богом. Порушивши цю клятву, Мазепа поглумився над Господом, відлучивши тим самим себе від Церкви, що для віруючої людини є великим прокляттям. Православна Церква, оголосивши йому анафему, лише засвідчила доконаний факт. Таким чином, Мазепа, вже не як історична особа, а як гетьман, закінчив свій життєвий шлях не тільки лиходієм і військовим злочинцем, але й христопродавцем. Щоб підтвердити слова гіркоти і підлості щодо Мазепи, наводиться текст звернення гетьмана до своїх соратників: «Мы стоим теперь, братия, при двух пропастях, готовых нас пожрать, ежсми не изберем пути для себя надежного их обойти. Воюющие между собою Монархи, приблизившие теперь театр войны к границам нашим, столь ожесточены один на другого, что подвластные им народы терпят уже и еще претерпят, бездну зол неизмеримую; и мы между ими есть точка или цель всего злосчастия и претыкания. И потому побежденный из них и падший разрушит с собою и державу свою и приведет ее в ничтожество. Жребий держав сих предопределен судьбою, решится в нашем отечестве, в глазах наших; и нам, видевши грозу сию, собравшуюся над главами нашими, как не помыслить и не подумать о самих себе? Суждение, чуждое всех пристрастий и душевредных поползновений, есть таково: когда Король Шведский, всегда победоносный и коего вся Европа трепещет, победит Царя Российского и разрушит Царство, то мы неминуемо будем причислены к Польше и преданы в рабство Полякам, по воле победителя и в волю его творения и любимца Короля Лещинского; и уже тут нет и не будет места договорам о наших правах и преимуществах; да и прежние на то договоры и трактаты сами собой уничтожатся, ибо мы, натурально, будем сочтены завоеванными, следственно будем рабы неключимые, и судьба наша последняя будет горше первой, которую испытали предки наши от Поляков с толикою горестию, что и самое воспоминание об ней в ужас приводит. А ежели допустить Царя Российского победителем, то уже грозящие бедствия изготовлены нам от самого Царя сего. И кто же тут же признает, что тиран, обругавший столь позорно особу, представляющую нацию, почитает, конечно, членов ее скотом несмысленным и собственным пометом; да и действительно таковыми их почитает, когда посланного к нему депутата народного Войнаровского, с жалобами о наглостях и озлоблениях, чинимых народу безпрестанно от войск Московских и с прошением подтверждения народных договорных статей, при отдаче Хмельницким заключенных, коих еще он и не подтвердил, а должен по тем же договорам подтвердить; он принял сего депутата пощечиною и тюрьмою, отправить хотел на шибеницу, от которой сей спасся одним побегом. И так останется нам из видимых зол, нас обышедших избрать меньшее, чтобы потомство наше, повергнутое в рабство нашею неключимостию, жалобами и проклятиями, нас не обременило. Я оного не имею и иметь, конечно, не могу; следовательно безпричастен есмь в интересах наследия, и ничего не ищу, кроме благоденствия всему народу, который почтил меня настоящим достоинством и с ним вверил мне судьбу свою. Окаянен был бы я и крайне безсовестен, когда бы воздал вам злое за благое и предал вас за свои интересы. Но время открыть вам, что я избрал для народа сего и самих вас. Долголетнее искусство мое в делах политических и в звании интересов народных открыло мне глаза о нынешнем положении дел министерских, и сколько они приближены стали к нашему отечеству. Первым искусством почитается, в таковых случаях, тайна, не проницаемая ни от кого до самого события; я ее вверил одному себе и она меня пред вами извиняет собственною своею важностию; виделся я с обоими воюющими Королями: Шведским и Польским, и все искусство употребил пред ними, чтоб убедить первого о покровительстве и пощаде нашего, отечества от воинских поисков и раззорений в будущее на нее нашествие; а в разсуждении Великороссии, нам единоверной и единоплеменной, испросил для того неутралитет, то есть не должны мы воевать ни с Шведами ни с Поляками, ни с Великороссиянами; а должны, собравшись с силами, приличных местах, защищать собственное отечество свое, отражая того, кто нападет на него войною, о нем немедленно мы должны объявить Государю; а Бояре его, нс заряженные еще Немецчиною и помнящие невинно пролитую кровь их родственников обо всем том известны и со мною согласны. Для всех же воюющих войск выставлять мы повинны за плату провиант и фураж, число возможное без собственного оскудения нашего; а при будущем общем мире всех воюющих держав, положено поставить страну нашу в то состояние, в каком она была прежде владения Польского при своих природных Князьях и при всех прежних правах и преимуществах, вольную нацию значущих. Споручительствовать зато взялись первейшие в Европии нации: Франция и Германия; и сия последняя сильным образом настаивала о таковом положении нашем еще во дни Гетмана Зиновия Хмельницкого при Императоре ее Фердинанде III; но не сбылось оно по междоусобию и необдуманности предков наших. Договоры наши о вышесказанном заключены мною с Королем Шведским письменным актом, подписанным с обеих сторон и объявленным в означенные державы. И мы теперь почитать должны Шведов своими приятелями, союзниками, благодетелями, как бы от Бога ниспосланными для освобождения нас от рабства и презрения, для возстановления в первую степень свободы и самодержавства. Ибо известно, что прежде были мы то, что теперь Московцы: правительство, первенство и самое название Руси от нас к ним перешли; но мы теперь у них как притча во языцех. Договоры сии с Швециею не суть новые и первые еще с нею, но суть подтвердительные или возобновительные прежних договоров и союзов, предками нашими с Королями Шведскими заключенных. Ибо известно, что дед и отец нынешнего Короля Шведского имели важные услуги от войск наших, в войне их с Ливонцами, Германцами и Даниею; гарантировали страну нашу и часто за нее вступались против Поляков, потому и от Гетмана Хмельницкого, за соединением уже с Россиею, послан был сильный корпус козацкий, при Наказном Гетмане Адамовиче, в помощь Королю Шведскому и содействовал ему при взятии обеих столиц Польских - Варшавы и Кракова. И так нынешние договоры наши со Швециею суть только продолжение прежних, во всех народах употребительных. Да что за народ, когда о своей пользе не радит и видимой опасности не упреждает? Такой народ неключимостию своею уподобляется поистине безчувственным тварям, от всех народов презираемым». Така була промова Гетьмана Мазепи, вже колишнього ...

32

Церковна медаль «Іуді».
І ще кілька слів про справи Мазепи та його соратників, серед яких часто з'являється ім'я політичного спадкоємця колишнього гетьмана - Филипа (Пилипа) Орлика. З його ім'ям пов'язують прийняття першої Конституції України, написаної аж у двох примірниках - один на латині, інший, на польському. Ну а сам момент прийняття цієї конституції зображений на картині, яка була виставлена в Стокгольмському королівському історичному музеї. Якщо уважно придивитися, то можна побачити, що прийнята вона була поза межами українських земель і під шведськими прапорами ...
33

34

Узвіз Івана Мазепи ... По суті, і по справах його ...
35 
До 200-річчя Полтавської битви в Києві з'явилася вулиця Петра Великого, а до 300-річчя на честь кого? Звичайно, ж, Мазепи ...
Ім'я Івана Мазепи увійшло в історію не тільки «завдяки» його діянням, але, як ми вже й казали, творів літератури і мистецтва, у яких він став «головним героєм». Доля Мазепи була відображена в шедеврах Пушкіна, Байрона, Гюго. Не менш відомі музичні твори, присвячені, в тій чи іншій мірі, нашому історичному герою, серед яких - програмний твір для оркестру, музична поема «Мазепа» Ференца Ліста, написана за мотивами повісті Віктора Гюго в 1851 році, опера Петра Ілліча Чайковського «Мазепа», також написана за мотивами однойменної поеми «Полтава» Олександра Пушкіна в 1883 році. Про гетьмана Мазепу знято два художні фільми: «Мазепа» і «Молитва за гетьмана Мазепу». Згодом образ Мазепи було відображено в творчості багатьох мислителів та літераторів, композиторів і майстрів образотворчого мистецтва. Крім вищезгаданих Пушкіна, Байрона, Гюго, Ліста і Чайковського про нього, про гетьмана Мазепу писали Ф. Вольтер, К. Риллєв, Ю.Словацький, Б.Лепкий, М.Старицький, В.Сосюра, П.Сокальський, О. Верне, А. Архипенко і багато-багато інших, які присвятили йому свої твори. У нинішній Україні ім'я Мазепи на всіх рівнях величається як ім'я видатного державного і культурно-освітнього діяча, його портрет (насправді передбачуваний портрет гетьмана) навіть зображений на грошовій купюрі, номіналом 10 гривень. А якою ж особистістю Мазепа був насправді?
Епоха Мазепи пов'язана, як з ліквідацією «руїни», наслідки якої він ліквідував, як завдяки сильній підтримці Московської держави, так і продовженням закабалення власного народу і лавірування в зовнішній політиці «своїм благам- для». Оцінку його діянням, справжню оцінку, без прив'язки до принципів «політичної доцільності», і сьогодні складно дати в повному обсязі об'єктивності.
Завдяки «мемуарів» Филипа (Пилипа) Орлика до наших часів дійшла фраза Мазепи, виголошена ним 17 вересня 1707: «Без крайньої, останньої потреби я не зміню моєї вірності до царської величності.» Тоді ж він пояснив, що це може бути за «крайньою нуждою»: «поки не побачу, що царська величність не в силах буде захищати не тільки України, але і всю свою державу від шведської потенції». Був він у важкій образі на Петра після військової ради в Жолкві в березні 1707 року, на якому обговорювалося обмеження автономії Малоросії і самостійності гетьмана. Але все одно був готовий чекати до «крайньої, останньої потреби» - поки не стане очевидно, що Петро програє війну. 1706 був роком політичних невдач Росії: 2 лютого 1706 шведи завдали нищівної поразки саксонській армії, 13 жовтня 1706 союзник Петра, саксонський курфюрст і польський король Август II відмовився від польського престолу на користь прихильника шведів, польського «новопризначеного» короля Cтаніслава Лещинського і розірвав союз з Росією. Незважаючи на перемогу в битві при Калиші 18 жовтня 1706, Росія залишилася у війні зі Швецією на самоті. У той же період часу, ймовірно, Мазепа задумав зраду Петру, можливий перехід на бік Карла XII і утворення з Малоросії самостійного володіння під верховенством короля Речі Посполитої та протекторатом Швеції. Точна дата початку переговорів невідома, але 17 вересня 1707 Мазепа «відкрився» своєму генеральному писарю Орлику, єдиній людині, якій він довіряв.
16 вересня 1707 Мазепа одержав від польського короля, прихильника шведів Станіслава Лещинського лист, де «Станіслав просив, щоб Мазепа «навмисне справу починав », коли шведські війська підійдуть до українських кордонів». Було очевидно, що в листі-інструкції мова йшла про заздалегідь продуманий план. У своїй довірливій бесіді з вірним Орликом Мазепа пояснював свої переговори з Лещинським «виключно військовою загрозою». Він сказав, знову ж таки за спогадами Орлика, «що буде залишатися вірним царській величності, поки не побаче, з якою силою Станіслав до кордонів українських прийде і які будуть успіхи шведських військ в Московській державі». Таким чином, вже за рік до переходу на бік Карла, Мазепа підготував грунт для того, щоб у разі необхідності (як він казав, «крайньої і останньої потреби») перейти на бік противника, якщо той буде перемагати. В іншому випадку він збирався зберігати вірність російському цареві, але з «маленькою обмовкою»: «Без крайньої і останньої потреби не зміню я вірності моєї до царської величності».

36

37

Валюта одна, номінал теж, а Мазепа, чомусь, різний. Втім, як і в житті. І немає нічого дивного в тому, що Мазепа з'явився саме на десятигривневій купюрі, адже він так любив «червонці» ...
Обращаем Ваше внимание, что мнение редакции портала UKRAINE-IN может не совпадать с мнением авторов. На портале размещены статьи историков из разных стран, которые могут по-разному интерпретировать события. Также просим Вас воздержаться от агрессивных и нецензурных комментариев.
Коментарі:
blog comments powered by Disqus

Всі статті