Палацово-парковий ансамбль в Мізочі: минуле і сучасне.

Палацово-парковий ансамбль в Мізочі: минуле і сучасне.

     Як відомо, в процесі дослідження вітчизняного краєзнавства, важливим є з’ясування особливостей розвитку окремих регіонів України. Це положення стосується і Волині – як одного з історико-географічний регіонів сучасної України. Практичне значення даних досліджень на сучасному етапі полягає в тому, що вони можуть бути використані в новому виданні Історії міст і сіл України, нагальна потреба в якому, як стверджує голова Всеукраїнського товариства краєзнавців академік Національної Академії Наук України Петро Тимофійович Тронько, уже давно назріла.
Поки малодослідженою залишається проблема, що стосується розвитку палацово-паркового мистецтва на Волині (зокрема в Мізочі) попередніх століть. Тому в нашому дослідженні ми спробуємо дати аналіз розвитку та еволюції мізоцького парку від початку створення до сьогодення. В основному зупинимося на другій половини XVIII – початку XIX ст. (час створення мізоцького парку).
В процесі підготовки матеріалу ми брали до уваги праці та газетні публікації О. Михайлишин, М. Огородника, свідчення старожилів. Окремо хочеться виділити наукові доробки І. Колосової, яка активно досліджувала парк, приймала участь у Міжнародній науково-практичних конференціях.
Отже, що нам вдалося з’ясувати?
Задум створити палацово-парковий ансамбль в Мізочі виник ще в середині XVIII ст. в графа Юзефа Кастана Дунін-Карвицького – тодішнього власника поселення. Саме він в 1759р. (за іншими даними – в 1761р.) домігся для нього статусу містечка і Магдебурзьке право.
Місцеві легенди свідчать, що граф впровадив неписане правило – щорічне садіння 10 фруктових дерев своїми підданими і ще 10 – за дозвіл на одруження. Ледачі виконувати наказ каралися різками. Результати такої політики дали свої плоди: незабаром найкращі сади на Волині були в околицях Мізоча.
Його наступник кінця XVIII ст. Кшиштоф Дунін-Карвицький вирішив долучити до спроби створення парку уже відповідного фахівця своєї справи. Він запросив відомого в той час паркобудівничого Діонісія Маклера, що тоді створював парк по-сусідству у Дубенських князів Любомирських.
Але не будемо забігати наперед. Насамперед, потрібно зазначити, що кінець XVIII - початок XIXст. був періодом естетики влаштування садово-паркових насаджень в регіоні. Традиція озеленення йшла з Західної і Центральної Європи через Польщу, яка на той час вже втратила Волинські землі, внаслідок двох її переділів (1793 і 1795 рр.).
Та незважаючи, на перший погляд, на складне становище польської шляхти (підпорядкування Росії), на кінець XVIII століття польські магнати непогано себе почували на Волинських землях, становивши суспільну еліту краю. Тому, орієнтуючись на Європу (чи то пак, на Захід), здійснюване ними палацово-паркове будівництво увібрало кращі композиції західно-європейського мистецтва.
Створення регулярних паркових систем окресленого періоду відбувалось переважно на основі англійського паркобудування. Пояснити це можна діяльністю в регіоні паркобудівничих-іноземців. Це для нас має велике значення, тому що залучений Карвицькими Діонісій Маклер був англійцем (точніше ірландцем англійського походження), тож будував він, дотримуючись закономірностей формотворення на Батьківщині.
Для самих власників будівництва факт участі іноземців у проектуванні їхніх садиб формував імідж вишуканості, показував їхню заможність та підносив суспільну значимість їхньої родини. Тому гонорові магнати спішили скористатися шансом похвалитися своїми можливостями. Карвицькі тут не були винятком.
З ім’ям Діонісія Маклера пов’язують створення в цей час багатьох великих парків. За книгою О. М. Михайлишин, дізнаємось, що Діонісій – ірландець за походженням. Народився 15 серпня 1762р. у Фервілді (Ірландія). Майстерності створення парків навчався в Дублінській академії. А після продовження навчання в Лондоні, в митця формується бачення пейзажного стилю парку, який був запроваджений в Англії  між 1710 та 1730 рр.
В 1790р. на запрошення Ізабелли Чарторийської, Діонісій приїздить в Польщу, а згодом – на Україну, де створив понад 50 парків, більшість з яких є пам’ятками національно-культурної спадщини, у тому числі і в Мізочі.
Що ж до мізоцького парку, то велика площа та переважно рівнинна ділянка ландшафтного парку відповідала королівським резиденціям.  Про це свідчить план парку  (фото 1, 2).

Розташувався мізоцький парк на 15га в пд. околиці містечка. На початковому етапі визначальними у його розташуванні були саме класицистичні засади. Позначилися вони геометричними формами побудови об’єктів. Наприклад, шляхом ведення декоративних партерів або вирізних газонів. Рисами ранньокласицистичного ансамблю в Мізочі були також поєднанням головних паркових алей з усіма елементами рекреації і відпочинку. Тут такими стали сад для прогулянок, а з початку XIX ст. і звіринець.
Спрямування головної алеї головному фасаду палацу формувало вид на центральну споруду. Таким чином, пейзажні парки раннього періоду можна сформувати як видові: розташування доріжок, алей, стежок, насаджень була такою, що з вікон палацу розкривались певні види (мальовничі околиці, панораму забудови неселеного пункту, ділянки парку, архітектурні форми).
Парадна зона являлась ядром ансамблю, центром резиденції. Це зумовлювало і відповідне зонування території. Так, фруктові сади територіально розташовувались на окраїні парку. Розташування їх в Мізочі, здійснювалося за схемою: «парк» - «парадна зона» - «фруктовий сад».
Можна стверджувати, що палацово-парковий ансамбль в Мізочі був одним з найбільш поліфункціональних парків, створених Д. Міклером. Функціональне призначення резиденцій цього періоду можна охарактеризувати як адміністративно-промислове з естетичною функцією. 
Північна, основна частина парку піддалася найбільшим рукотворним перетворенням. Тисячі кубометрів привозного грунту утворили три тераси.
В південно-західній частині парку, за річкою облаштували заповідник „Соснина”, який з’єднувався з основною частиною парку дорогою-греблею, обсадженою пірамідальними тополями. Неподалік дороги був штучний острів з альтанкою посередині. На схід від „Соснини”, - був закладений чудовий терасовий яблуневий сад над ставком.
За високою, металевою огорожею в парку утримувались олені, козулі, павичі. Вельможі влаштовували там полювання. Це було модно в той час.
Верхня тераса була центральною в архітектурно-палацовому комплексі.
Шкода, що до наших днів  не зберігся палац Карвицьких. Це, кажуть, був справжній архітектурний витвір. Полюбуватися ним ми можемо в Краєзнавчому музеї м. Рівне. Порівнюючи літографії Мізоча і для прикладу Рівного того часу, які зробив Генріх Пейєр у своїх "Альбомах видів Волині" можемо з впевненністю сказати, що вигляд Мізоцької літографії за вишуканістю не поступався, а то й випереджав Рівненську (фото 3).
Крім палацу, був будинок відпочинку та мисливський будинок. Між ними – широкий майдан з фонтаном у вигляді серця. Майданчик оточений балюстрадою (огорожею).
Ці будівлі залишились у зміненому вигляді донині. Фонтан у вигляді серця засипали землею, посадили квіти і тепер він функціонує, як клумба. Інші ж флігелі (їх було 8) (фото 9, 10) були розібрані на потреби другої світової війни.
А збудовані вони були вздовж центральної алеї парку, обсажені пірамідальними тополями, живоплотом. Біля графської садиби алея обгинала велику круглу клумбу, в центрі була мармурова ваза з квітами і закінчувалася широкими східцями з верхньої тераси. На узбіччі сходів теж стояли вази на п’ядесталах.
Вздовж алеї – грядки для квіткових і декоративних рослин. На постаментах зачаровували скульптурні зображення грецької міфології. Уся територія парку обгороджена білим забором (рештки збереглися біля корпусів школи-інтернат).
У парку гармонійно поєднувалися декоративні і фруктові насадження, алеї, клумби, острівок, грот, місця для розваг.
На верхньому плато розташовувались палац, господарські будівлі, великий і малий фруктові сади. На південному заході верхнє плато і тераси плавно переходили в низину, де на самопропелєвих грунтах вирощували спаржу. А за штучною кам’яною стіною, яка захищала від північно-західних вітрів, розміщувався малий сад екзотичних південних рослин (персики, ведмежі горіхи, морелі, японська айва, барбарис) та вже згадана вище оранжерея.
Окрасою парку і гордістю графів Карвицьких була липова алея, що вела з Мізоча у сусіднє село Стеблівку, до літніх покоїв родини. Цю алею вподобав і брат російського імператора Олександра I – Костянтин Павлович, який був частим гостем у домі Карвицьких в Мізочі та Ходкевичів у Млинові. На його честь влаштовувались гучні бенкети. Літніми вечорами алея освітлювалась смоляними бочками. Вела вона аж у Стеблівку, де був споруджений палац доньки Карвіцького, що мав 3 поверхи. В часи Другої світової за переказами його підірвали повстанці ОУН(б). Нажаль, на сьогодні алея не збереглася.
Лишила свої спогади про мізоцький парк знаменита кавалерист-дівиця, перша в Росії жінка-офіцер Н. А. Дурова, коли квартирувала в містечку перед війною 1812р. Їй дуже сподобався парк. Весь вільний час проводила там. Сучасниця відмічає велике розмаїття різних рослин. Особливо їй сподобалися квіти (вона їх називає розами), що росли високо на деревах. Ці квіти вона дуже полюбила, але зірвати їх було дуже тяжко -  деревця були в три і більше аршина. Тому й діставала вона їх саблею.
Романтичних рис парку надає оранжерея. В кінці XVIII-XIX століттях їх будівництво було типовим явищем на Волині. Оранжереї розташовувались поряд, або поблизу, з парадними корпусами. В нашому видапаку оранжерея в Мізочі розташовувалась у віддаленій частині парку. Побудована у венеціанському стилі з 9-тьма великими вікнами, вона ще існує в напівзруйнованому вигляді і продовжує руйнуватись (фото 4).
    Взимку в ній вирощували різні тропічні рослини, серед яких і фігові пальми. Обігрівалась вона тоді печами, в яких (за спогадами старожилів) палили метровими дровами. Влітку в них сушились фрукти, які користувались значним попитом у Варшаві.
Багато парків-ровесників Мізоцького (Рівне, Боремель, Забороль) включали в свою композицію скульптури, маючи вже поставлені в попередніх роках (гроти, обеліски). Скажімо меценатка поезії княжна Чарторийська, що побувала в Мізочі, в парку збудувала грот з каменю (фото 5).
З обох боків каменя був напис: „Цей напис поставлено княжною Ізабеллою з Флемінчів Чарторийських. Року 1805 дня 15 серпня – вдячність і повагу на пам’ять від нього заклала”. На іншому боці: „Кохання з повагою вмиті стрічки в’є, свіжі квіти нехай їм час додає, що в серці моєму вони з вдячність зичу”.
Все це змінювало специфіку парку, його композиційну структуру. Тому достатньо видно домінування класицизму на початковому етапі формотворення, і романтичних рис – в більш пізньому. На відмінну від французького класицизму з його суворими геометричними формами, романтичному пейзажному стилю властива вільна композиція паркових доріг і галявин, обрисів водойм. Саме ці риси паркобудування притаманні об’єкту нашого дослідження.
Резиденціальна діяльність буржуазії все більше поширюється на місто. Прагнучи зберегти колишній суспільний і фінансовий статус, вона вела розбудову у напрямі розвитку промислового виробництва. Виникає ряд підприємств. В 1868р. в Мізочі вже діяли невеликі пивоварний, шкіряний заводи. Згодом – винокурний. А в 1875р. (за іншими даними – в 1878р.) в побудований цукровий завод.
Центральна алея парку архітектурно сполучала костел св. Яна Непомуцена (початий будівництвом 1795р.) і палац графів.
Костели були символом непорушності полького володіння, що засновувались для підняття власного престижу, починаючи ще з XVIII ст. Цілком зрозуміло, що такого роду великомасштабні фундації могли собі дозволити лише найбагатші з аристократичної верхівки суспільства.
В прикладі з Мізочем католицька святиня була вінцем ансамблю, що довершував композиційну структуру.
Тут варто згадати версію, що побутує в Мізочі. Старожили стверджують, що костел був побудований на місці, де колись була козацька православна церква. Насаджуючи католицизм, поляки часто руйнували православні святині на Волині. За каплицею були козацькі могили, на яких стали ховати поляків. Підтверджують ці факти знахідки 70-их років. Тоді було зруйновано польське кладовище, і разом з грунтом викопано два хрести з вапняку, дуже схожих на типові козацькі. Всі, хто виріс поблизу польського кладовища, в т.ч. й поляки, стверджують, що це не польські хрести, і що їх ніколи раніше не було. Хрести ще вдалося зберегти, їх переклали на могили жертв від НКВД. Ще один подібний хрест знайшли влітку 2002р. Подібні реліквії зустрічаєм в степах Придністров’я, місцях, де дислокуались козаки. Подібний хрест величає могилу Івана Сірка.
Якщо версія правдива, то відновлена історична справедливість - зараз костел перебудовано і на його місці функціонує православна церква (фото 6).
Католицька традиція будування зробила свою справу. Архітектура храму своєрідна, відрізняється від православного будівництва. В цьому і полягає ізюминка храму. Поряд з костелом розташований колишній будинок ксьондза (фото 7).
Зрозуміло, що споруджуючи костели, деякі магнати керувались релігійними мотивами: бажанням спорудити Богу притулок, відповідний до його величі і святості. Наприклад, про що свідчить напис на таблиці над вхідними дверима у костел Святої Трійці у Невіркові: «З дарів Твоїх Тобі Боже жертвує 1807р. Ян Стецький»).
Однак, часто з релігійністю змішувалося  прагнення власника виділити власну персону, або ж навпаки, вдячні нащадки намагалися зафіксувати пам’ять зачинателя святині для інших. З цього приводу цікава історія мізоцького костелу. Початок будівництва споруди відносять до 1795р. Розпочав будівництво - Кшиштоф Карвицький (учасник повстання Тадеуша Костюшка). Та, несудилося Кшиштофу збудувати святиню – 24 січня 1813 року він помер, тому завершувати споруду прийшлось його внуку Казимиру (в 1830р. йому вдалося це зробити). Але пам’ять про славетного предка жила і  через 100 років нащадки віддячили: в 1913р. в костелі було повішено портрет Кшиштофа і була вмурована плита з написом: «Перед Богом велика в коханні заслуга, бо воно тримає меча і хреста, і селянського плуга. Засновникові цього костелу в річницю його пам’яті».
Характеризуючи будівлю з архітектурного боку, планова структура костелу відзначається простотою і чіткістю; всі частини прямокутні або квадратні. Значення головного фасаду підкреслює стрункий шестиколонний портик тосканського ордену, завершений трикутним фронтоном. За радянських часів пристосування будівлі під клуб з кінозалом (для дорослих - ім. 40 – річчя Жовтня та для детей – ім. Павлика Морозова ) та бібліотекою викликало влаштування додаткового перектиття, кулькох стін та перегородок.
Що стосується будинку ксьондза, то це невелика прямокутна в плані, проста за обсягом будівля, перекрита двосхилим дахом. В центральній частина розташований невеликий вестибюль. Присуиній чотириколонний портик - своєрідне трактованання тосканського ордену. Портик завершує трикутний фронтон. Пристосування споруди для бідфвлі піонерів, викликало часткову зміну внутрішнього планування.
Взагалі, історія польської доби і костелу зокрема відкрилася б набаго більше, якби мати можливість опрацювати матеріали, які були знайдені під час ремонтних робіт по перекриттю даху будівлі влітку 2005р. За свідченням очевидців, там були плани побудови костелу, розміщення польських могилок - графських склепів тощо. Але нажаль поки що ми не маємо до них доступу.
Що ж стосується розглянутого нами періоду, то спостерігаємо одночасне зведення костелів при наявності вже збудованих в попередніх століттях православних церков. За такою програмою постали ансамблі не тільки в Мізочі, (а також в Романові, Рівному, Млинові тощо). Цікавим є факт, що в більшості міст і містечок Волині кінця XVIII століття і до кінця XIX століття, число православних храмів переважало католицькі. Як співіснували дві конфесії православ’я, можна судити по-різному. Однак, старожили говорять, що принаймі на поч. XX ст. в Мізочі був практично ідеальний конфесійний мир.
Особливістю будівництва того періоду було те, що за звичай костели будували з цегли. А при будівництві церков – традиційно було зостосування дерева. Очевидно, вирішальну роль тут грали не  традиції, а саме фінансовий фактор.
Враховуючи той факт, що корінне населення містечка складали українці, їх власниками були польські магнати, а значний відсоток міських жителів становили євреї, тобто етнічний склад був дуже різнорідним, встановлювалися зв’язки резиденцій з культовими спорудами всіх конфесій - православної, католицької та іудейської.
Крупні єврейські громади у волинських містах були тією ознакою, за якою, власне, відрізняли статус населених пунктів після скасування магдебурії (міста, містечка, села). Нагадаємо, що до 1942р. Мізоч було переважно єврейське містечко.
Зведення синагоги в Мізочі єврейською общиною відбувалось не в  центральній частині а в прилеглих до неї кварталах. По-суті, синагоги являли суб’єкт іншої віри, тому вони не входили до композиції резиденції  (з огляду панування католицизму як державної релігії). Вони формували навколо простір у вигляді невеликих площ на периферії міста.
Отже, з-поміж храмів конфесій, польський костел виконував головну функцію. Центральний вид палацо-паркового ансамблю орієнтувавсь саме на цю культову будівлю.
Потрібно згадати і про традицію будувати стави поряд з власними садибами. Контакт з водним басейном був неодмінним елементом палацово-паркового ансамблю. Рукотворний став був своєрідним центром парку, по обидва береги якого розташовувались частини ансамблю.
Як свідчать народні перекази, з навколишніх сіл зігнали сотні селян з ніньми, валами, підводами. Мужицькими руками викопано нове русло, розширили на добрі півтори сотні метрів старе русло, утворивши великий став. Річку загнуздали верхньою і нижньою греблями, щоб забезпечити достатній запас води. Верхня гребля могутніша і утримує води величезного ставка. Змінився обрис берегів, звивиста лінія стала прямою. Зникли прибережні чагарники.
В запалавах завжди водилася водоплавна птиця. Від дому до ставу вели широкі кам’яні сходи з оглядовим майданчиком над водою. Вирушаючи на свої півченські поля, Карвицький спускався по сходах до води, переходив греблю, нині зотоплену водою, а там подавали йому коня.
Сучасний мізоцький став (фото 11) знаменитий тим, що 2002р. тут було впіймано найбільшого в Україні «королівського» карпа вагою в 42кг. Довжина рибини становила 127см., а луску по розповідях на сувеніри виривали пласкогубцями. З цього приводу газета «Факти» писала, ніби в ставку водяться двохметрові чудовища з часів Карвицьких.  Голов карпа збереглася. Шанувальники пива  можуть полюбуватися нею в рівненському кафе «Шахта» (фото 12).
Як загально відомо, водойми покращують мікроклімат, сприяють розвитку рослинності. Це відбилося і на флорі Мізоча. Вражала її різноманітність: модрина, магнолія, кавказькі смедени, коркове дерево, ялиця, ясени. Клени, липи, ведмежі горіхи, морелі, японська айва, барбарис. Конвалія, троянди, майран, селідонія, магнолія, форзиція...
     Парк, як складова частина Мізоцького полацово-паркового ансамблю, переживаючи підйоми і занепади, в такому вигляді зберіг свою неповторність до Другої світової війни. Після, другої половині XX ст. він ще більше занепадає. Однак, в 70-их рр. його спробували відродити: розчистили алеї, встановили дерев’яні скульптури, реставрували оранжерею. Згодом був шанс перетворити парк в альпінарій. Розроблялись документи та технічна документація. За проектом було передбачено спорудження малих архітектурних форм, танцмайданчика, альпінарію, оглядового та дитячого майданчиків. Філіал Львівського заводу «Сяйво», зробивши жест доброї волі, взяв зобов’язання заплатитти 20419 крб. за виготовлення креслень і документації. Але спонсора на 200 тис. крб на виконання робіт не знайшлося. Тож парк не став місцем створення альпінарію чи дендрарію, а є хіба що зручним місцем випасу свійської худоби та птиці. І хоча на сьогодні поодинокі дерев’яні таблички (фото 13) сповіщають, що дане місце є парком-заповідником і що тут заборонені господарські роботи, на це мало хто зважає. Не лякає і штраф у 170 грн. (раніше було 17грн.).
Рішенням обласної Ради народних депутатів парк визнаний офіційно зареєстрований, як парк-пам’ятник мистецтва місцевого значення. Мабуть, ми повинні радіти такому факту реєстрації. Але змін на краще не відбулося. З колишньої рукотворної перлини природних багатств він перетворився на притулок для вороння і зручне місце, де майже завжди можна зметикувати на трьох. Тут треба віддати належне місцевій школі-інтернат, що власними силами прибирає територію парку.
Негативний вигляд парку додає колишній завод електроосвтлювальної арматури, що розташовувався поряд. Хоча точніше було б сказати не завод, а те, що від нього залишилось. Стикнувшись сам на сам зі своїми фінансовими негараздами, підприємство не змогло вижити в ринкових умавох. Зате стало клондайком для старателів під час буму здачі кольорових металів. Згодом в хід пішли і приміщення. Мізочани швидко їх розібрали для своїх потреб. Зараз місце виглядає, як після бомбардувань Другої світової війни. Хоча, старожили говорять, що навіть в ті часи такого не було. Ставок, який слугував підприємству, залишившись без власника  мало-помалу заростає чагарниками і очеретом. Ходять жарти про таблицю хімічних елементів Менделєєва, весь або майже весь склад якої присутній в водоймі. А тим часом прилегла територія парку все більше перетворюється на сміттєзвалище.  

Все ж якщо після прочитаного у вас виникне бажання прогулятися алеями мізоцького парку, то найкраще це робити влітку. Якщо хочете – на свято Івана Купала. По-суті, це єдиний день, коли парк виконує свою масову розважальну функцію.
При вході вас зустріне невеличка стела. Це в первісному задумі вона повинна бути стелою, а насправді це звичайний бетонний стовп, вкритий шубою. Колись там була припасована фанерна табличка, що сповіщала перехожим про те, що це місце зветься парком відпочинку ім. Т. Г. Шевченка. Зверху красувався барельєф Кобзаря. Як ви розумієте, сьогодні нічого з цього немає.
Крокуючи по алеї ви натрапите на Стелу борцям за радянську владу (фото 14) та гіпсову копію погруддя Т. Шевченка, (фото 15) встановлену в 1957 році і виконану скульптором М. Лисенко в бронзі.
Ще зовсім недавно в парку красувались вирізані з дерева герої казок та легенд, скульптурний пам’ятник дружбі народів. Та це не зупинило сучасних варварів, і як наслідок, статуї, дитячі гойдалки і керамічні вази перетворилися в руїни, а згодом і взагалі зникли. Хоча ще збереглися старі яблуневі сади (Красна гірка) та кілька віковічних лип.
Від шанувальників естетики можна почути думку, що при зведенні пам’ятника Т. Г. Шевченку автори довго не переймались, де його встановити. Мовляв, ніби для нього не знайшлося іншого місця на 15 гектарах площі парку, ніж  «притулити» його до бровки однієї з алей.
Та люди говорять про те, що пам’ятник встановили дійсно там, де треба – ним загородили підземний хід, який, кажуть, зараз є під пам’ятником. А таких тунелей було кілька в парку. Говорять, що один вів з палацу Карвицьких до оранжереї, другий проходить повз мізоцький став, а інший взагалі веде до Острога. Почути можна різне.
Повертаючись до пам’ятника Т. Г. Шевченку, варто зазначити, що має Тарас Григорович не лише шанувальників в нашому селищі, але й недоброзичливців. Можливо творчість поета не сподобалась, (і її втомились вивчати в школі), чи то погляд в класика надто грізний, але поет  час від часу піддається нападам: йому відбивають вуса. Сам Кобзар, як ви розумієте, захистити себе не може.  В принципі, ця проблема стосується не лише цього пам’ятника. Так, чимось не догодив мізочанам Богдан Хмельницький. В нього вкрали невід’ємний атрибут – булаву. І лише через деякий час в його руках опинився новий символ влади.
По суті, парк, як пам’ятка садово-паркового мистецтва втратила своє обличчя. Єдиним, і на жаль, немічним у фінансовому плані його господарем залишається селищна Рада. Звичайно, вона не в змозі винести на власних плечах проблеми реконструкції парку.
Реальність показує – в найблищому майбутньому ситуація не зміниться. Хоча багато романтиків вірить, що все ще можна відродити. А якщо є такі люди – це вже добре. І тут у пригоді можуть стати подібні історичні розвідки.

 


Мені подобається:

Обращаем Ваше внимание, что мнение редакции портала UKRAINE-IN может не совпадать с мнением авторов. На портале размещены статьи историков из разных стран, которые могут по-разному интерпретировать события. Также просим Вас воздержаться от агрессивных и нецензурных комментариев.
Коментарі:
blog comments powered by Disqus

Всі статті