Таємниця життя чи життя, сповнене таємниць (про декабриста, одного із засновників Товариства об’єднаних слов’ян Ю. К. Люблінського)

  Унікальне для історії явище декабризму, доволі популярне для дослідження у радянський час, із здобуттям Україною незалежності відійшло на другий, план. І на те є як об'єктивні (поява нових тем дослідження), так і суб'єктивні причини (небажання вивчати революційні рухи через відсутність у них національного чинника; значна література з даного питання - понад 18 тис. монографій, статей, художніх творів).  

  Проте нові тенденції розвитку суспільства і науки висувають перед ученими такі завдання: розгляд усіх подій минулого через їх зв'язок із сучасністю; вивчення життя і діяльності маловідомих постатей і, по-третє, зростання уваги до краєзнавства. Для дослідження обрано постать декабриста Юліана Люблінського (1798-1873), одного із засновників Товариства об'єднаних слов'ян. Зазначимо, що дана декабристська організація, що діяла в Новоград-Волинському, однією з перших у ХІХ ст. висунула ідею слов'янської федерації (подібне гасло було присутнє до цього лише у масонської ложі „З'єднаних слов'ян"), яка через чверть століття стала домінуючою для членів Кирило-Мефодіївського товариства, у другій половині ХІХ ст. - громадівців та зокрема М. Драгоманова. У ХХ - на початку ХХІ ст. ідея єдності народів знайшла вияв в інтеграційних процесах, учасником яких прогне стати незалежна Україна. І саме Ю. Люблінський свого часу наполіг на домінуванні ідеї слов'янської єдності в програмових засадах декабристських організацій. По-друге, порівняно із іншими декабристськими організаціями про Товариство об'єднаних слов'ян і насамперед про Ю. Люблінського інформації, в т.ч. і краєзнавчого характеру, дуже мало (на цьому, до речі, наголошував свого часу відомий радянський письменник В. Чивилихін у своєму романі-есе „Пам'ять":„...Я з прикрістю і гіркотою дізнався, що в Житомирі, де служили й були заарештовані багато хто, за висловом Герцена, з „молодих штурманів майбутньої бурі", головним чином слов'яни, навіть згадки про це не знайдеш" [30, с. 45]).

  Отже, спроюуємо відтворити біографію Ю. Люблінського. Почнемо з відомостей про народження майбутнього декабриста. В  „Українській радянській енциклопедії" знаходимо таку інформацію: „Люблінський Юліан Казимирович (справжнє прізвище - Мотошнович); 6 (17) ХІ 1798, с. Люблінець, біля м. Новоград-Волинського..." [15, с. 199]. Проте краєзнавча література даного топоніма на території області не подає. Тоді звертаємося до іншого джерела - „Пам'ятної записки" Ю. Люблінського, (написана на 4 сторінках поштового паперу великого формату польською мовою, від ІІІ особи, датована 12 липня 1829 р.; тривалий час цей документ зберігався в архіві нащадків декабриста І. Д. Якушкіна [2, с. 250]), в якій читаємо:„...Юліан Казимирович Мотошнович названий Люблінським по селу Люблінець, що знаходиться у володінні його предків і розташоване на березі р. Буг, котра відділяє Волинь від Малої Польщі..." [2, с. 246]. Проте р. Буг не тече на території Житомирщини, тим паче біля м. Новограда-Волинського, як згадано в „Записці". Єдиним великим населеним пунктом в Україні із даною назвою є м. Люблінець Волинської області, проте там жили інші Люблінські - Пачоско-Люблінські, справа дворянського походження яких наявна в Державному архіві Житомирської області (ф.146). Можливо, Юліан Казимирович сплутав назву річки Случ із Бугом, адже документ писався через багато років, на засланні. Отже, де саме народився Юліан Люблінський достеменно не відомо.

З біографічного довідника декабристів дізнаємося, що батько Ю. Люблінського був збіднілим шляхтичем на ім'я Казимеж Мотошнович, мати  Констанція N.N. - уродженкою Варшави) [10, с. 108]. Після смерті батька у 1803 р. маленький Юліан їде навчатися в початкове повітове училище в Межиричі Корецькому. Як згадує сам Ю. Люблінський у „Пам'ятній записці", там він залишався під наглядом ксендзів-піярів до 1809 р. В училищі Юліан зазнав  утисків з боку вихователів і синків багатіїв, проте саме тут у хлопчика проявився хист до наук. У „Пам'ятній записці" Ю. Люблінський зауважує, що „закінчивши в такому юному віці повітове училище і не маючи досвіду, він довгий час провів без справжнього діла" [2, с. 246]. Цікаво, що радянська дослідниця декабристського руху М. В. Нечкіна у праці „Общество соединённых славян" звертає увагу на проблеми зі здоров'ям майбутнього декабриста, а саме - часті  припадки падучої хвороби, зазначаючи, що Ю. Люблінський „пішов з училища в одинадцять років, не закінчивши його через хворобу". А потім припускає, що певну роль тут відіграла бідність дворянської родини. Із цим твердженням можна погодитися, адже 1826 р. після арешту Юліана Казимировича його мати опинилася в „бідному становищі, маючи тільки на денне харчування, що залишилося після померлого першого її сина, губернського секретаря Целестіна Люблінського рухомого майна" [20, с. 24].

  У „Пам'ятній записці" читаємо, що 1817 р. під час зміни керівництва Волинської губернії через ревізію сенатора Сіверса Ю. Люблінського було обрано мешканцями Новоград-Волинського повіту засідателем земського суду („ревізія сенатора Ф. Ф. Сіверса", остзейського німця, про якого відгукувалися, як про „підступного і понурого, безсоромного циніка і пристрасного любостяжателя", відбувалася у 1815-1816 рр. і була викликана боротьбою польських поміщиків з російською адміністрацією в особі губернатора Комбурлея, врешті, підсумком її була перемога поміщиків [2, с. 254; 24, с. 473]). У своїх показаннях на суді Юліан Казимирович мовчить про подальше навчання в Кременецькому ліцеї, хоча згадка про це є в „Пам'ятній записці". Наголосимо на тому, що на початку ХІХ ст. Кременець перетворився на один з найбільших центрів Волині. У корпусах колишнього Кременецького єзуїтського колегіуму 1805 р. на кошти приватних пожертвувань було відкрито Вищу Волинську гімназію, яку 1819 р. перейменовано на ліцей. Це був вищий навчальний заклад, що за програмою прирівнювався до Віленського університету [14, с. 370; 26, с. 120-138; 27, с. 35-37]. Але провчився тут Ю. Люблінський лише рік, через те що попечитель Віленського учбового округу та університету Адам Чарторийський запропонував йому привести до ладу канцелярське діловодство Віленського університету. Звичайно ж, Юліан Казимирович погодився, адже, як сам згадував, „не міг відмовитися тим більше, що для виконання цієї роботи достатньо було кількох місяців... службові заняття не забирали в нього дорогий час, який він міг присвятити науці". Отож, 1819 р. Юліан Казимирович вступив до Варшавського університету, де протягом року „ніщо не заважало його заняттям" [2, с. 246], а вже наступного року став членом таємного товариства, організатори якого, варшавські студенти, „почали збиратися у вказаному місці для взаємного обміну науковими повідомленнями" [2, с. 246].

  Польський дослідник Л. Баумгартен припускає, що Ю. Люблінський був членом „Союзу вільних поляків" [22, с. 137-138]. Що ж являла собою ця таємна організація? „Союз вільних поляків" було засновано на початку 1820 р. студентами В. Хельтманом та Л. Піонткевичем. Організація видавала газету „Dekada polska", що виходила із січня до травня 1821 р. Спочатку невеликі групи студентів в одному і тому ж складі збиралися в Англійському готелі, у кав'ярнях в Фалліна, Бржезинської, „Під Сатурном", „Під баранкою", на квартирі студента Замойського. Прикриваючись чаюванням, а іноді і грою в карти, вони обговорювали політичні питання, читали твори прогресивних мислителів, співали революційних пісень. Серед учасників зібрань у кав'ярні „Під Сатурном" був і студент Калиновський [22, с. 64-70].

  Свою задачу Союз бачив у боротьбі проти тиранії і деспотизму, а метою було відновлення незалежності Польщі. Кожен член повинен нести у своєму серці Річ Посполиту. Польський історик Ш. Аскеназі стверджує, що вербувалися у члени організації представники середньої і дрібної шляхти та інтелігенції, але зустрічалися і представники аристократії. Члени Союзу повинні були берегти таємницю існування цієї організації. За порушення клятви була смерть. Члени товариства намагалися пропагувати Конституцію 3 травня 1791 р.

  Хельтман і Піонткевич вирішили видати у вигляді додатку до своєї газети текст Конституції 3 травня 1791 р. Ректор Варшавського університету 2 травня повідомив про це поліції. Вчинок студентів викликав у цесаревича Костянтина Павловича обурення. Засновники Союзу були заарештовані. Після цього члени організації знищили всі документи. Через це існування Союзу так і не було доведено [22, с. 64-68 ].

  Ю. Люблінського було заарештовано за зв'язки зі студентом Калиновським. Слідство у справі арештованих закінчено восени 1821 р., а вже 1822 (або 1823 р.) Ю. Люблінського відправлено на батьківщину в кайданах, де він мав залишатися під наглядом поліції [2, с. 254; 9, с. 180; 19, с. 149].

  Радянський дослідник П. Ольшанський у середині 1950-х рр. ввів у науковий обіг ряд документів, що стосуються Ю. Люблінського й які зберігаються у Варшавському державному архіві стародавніх актів. Перший з них - донесення поліцейського агента Генріха Макрота про бесіду із Ю. Люблінським, другий - лист Люблінського до графині Замойської. Зауважимо, що Г. Макрот - відомий у ті часи поліцейський агент-провокатор, який приносив шпигунські відомості особисто Костянтину Павловичу. Із Ю. Люблінським Г. Макрот був знайомий ще з університетської лави. Швидше за все, його підіслали в тюрму до Ю. Люблінського з метою одержання нових даних про діяльність таємних товариств у Польщі, користуючись їхнім особистим знайомством. Зустрічі із Ю. Люблінським стали доволі частими. Донесення Г. Макрота підтверджують, що Ю. Люблінський народився на Волині і прибув до м. Новограда-Волинського 16 листопада 1818 р. за паспортом, виданим йому губернатором Гижицьким, служив при маршалі. У цей же час він придбав певне майно і мав гроші, що дозволило йому утримувати матір і сестер. Після цього був секретарем князя Чарторийського в Пулавах, потім поїхав до Варшави, де одночасно навчався і працював у канцелярії комісії внутрішніх справ і поліції. А далі йшла розповідь про організацію студентських зібрань, і Юліан називає прізвища 13 учасників таємних зібрань, з яких лише Калиновський був членом „Союзу вільних поляків". І саме це змушує П. Ольшанського припустити, що Ю. Люблінський був членом не самого Союзу, а лише належав до одного з таємних студентських товариств, якими той керував [22, с. 139-144]. Одного разу Г. Макрот отримав від Ю. Люблінського листа, якого необхідно було передати особисто в руки графині Замойській, проте незабаром цей лист опинився разом із донесеннями агента в руках Костянтина Павловича. Таким чином, усі спроби з боку Ю. Люблінського знайти допомогу закінчилися нічим. А уже в останніх розмовах із Макротом Юліан Казимирович перестав бути відвертим, і багато інформації замовчував [22, с. 140].  

            У 1823 р., коли полк, в якому служили брати Борисови, стояв у Новограді-Волинському, у кайданах з'являється Ю. Люблінський. Борисови, як зазначається у „Пам'ятній записці", були ще раніше знайомі із його родичами. М. Нечкіна звертає увагу на те, що у співробітництві із Ю. Люблінським брати Борисови ввели новий момент в революційну ідеологію: всеслов'янську революційну єдність. Було вирішено замість колишнього гуртка організувати Товариство, метою якого буде об'єднання всіх слов'янських племен в одну федеративну республіку [19, с. 149].

  Найбільш дискусійним у цьому плані виступає питання про те, хто із трьох засновників товариства запропонував ідею братства слов'янських народів, в тому числі і польського. У показаннях Петра Борисова читаємо:„...У 1823 році, познайомившись із поляком Люблінським, який здався мені спочатку людиною досвідченою, запропонував я моєму братові створити таємне товариство, метою якого був би...зроблений без великих потрясінь державний переворот, і запросити до цього ...поляка, як людину із добрими даними. Після деяких роздумів ми відкрились в цьому Люблінському, який...дав мені слово допомагати в організації товариства такого типу" [6, с. 28]. Зазначимо, що фраза П. Борисова про „досвідченість" Люблінського так і залишилась нерозгаданою царськими слідчими, хоча на полях олівцем ними було поставлено NB. Андрій Борисов, у свою чергу, підкреслює, що „...переконав брата мого і поляка Люблінського допомогти...у цій праці. Ми видумали віддалену ціль - об'єднання слов'янських племен в єдину республіку"[19, с. 150-151].

  У праці „Товариство об'єднаних слов'ян" М. Нечкіна зазначає, що не погоджується із висновком, нібито Ю. Люблінському належить „нейтральне" побажання" викорінення ворожості між росіянами і поляками, а ідея створення товариства - Борисовим. Дослідниця стверджує, що не можна применшувати ролі Люблінського: ідея утворення товариства належить трьом засновникам [20, с. :92]. Хоча і не він, на думку дослідниці, є автором програмових документів товариства: „Катехізис" і „Клятвенну обіцянку" написали Борисови, а Юліан Казимирович лише переклав їх польською і французькою мовами [19, с. 152].

  В „Алфавіті" Боровкова вказано, що у Товаристві Люблінський, крім Борисових і І. Горбачевського, ні з ким стосунків не мав [10, с. 281]. До того ж як поляка його не прийняли до новоутвореної „Слов'янської" управи під час об'єднання слов'ян із Південним товариством. М. Нечкіна пише, що Ю. Люблінський „висміяв злиття товариств і став настільки вороже ставитися до нього, що Борисов 2-й з певного часу навіть почав його боятися" [20, с. 84]. Цікаво, що „слов'янам" так і не вдалося налагодити зв'язку із таємним польським Патріотичним товариством. Це міг би зробити Ю. Люблінський, який, як зазначає М. В. Нечкіна, добре знав багатьох діячів-поляків. Проте з якихось причин цього зробити не захотів, хоча поляк граф Мошинський жив неподалік. Майже ніхто із Товариства нічого про нього не знав, окрім Ю. Люблінського, який у розмові з Борисовими одного разу похвастався, що запросив одного члена, який буде вартіснішим від багатьох, - графа Мошинського! А потім зізнається, що знає і деяких інших поляків [20, с. 109]. До того ж, у свідченнях члена Товариства об'єднаних слов'ян Бечаснова читаємо: „...Люблінський розповідав мені, що він знайомий з графом Мошинським, який сам, нібито, у цьому товаристві, і хотів познайомити з ним Борисова і Горбачевського, а потім і мене, тобто нас.., але не познайомив, не знаю чому" [17, с. 309]. З цього приводу здається дивною поведінка Ю. Люблінського після об'єднання „слов'ян" із Південним товариством. Хоч його не прийняли, проте запропонували звернутися до того ж таки графа Мошинського. Однак цього робити Юліан Казимирович не схотів. Саме тому М. В. Нечкіна припустила, що Ю. Люблінський міг бути членом Патріотичного товариства [20, с. 84, 92].

  Після невдачі повстання в Петербурзі почалися арешти декабристів. Наказ про арешт Ю. Люблінського було видано 15 лютого 1826 р., а доставлено його до Петербурга з Житомира на головну гауптвахту 26 лютого. Його посадили у Петропавловську фортецю, в особливий арештантський покой (2 березня), з травня 1826 р. він знаходився в бастіоні Трубецького № 26 [10, с. 108].

  Цікавими є показання Ю. Люблінського на суді. Спочатку він видав більше правди про себе, ніж хотів:„Намір наш був поєднати всі слов'янські народи і скласти федеративну республіку". Але ця „лютнева" позиція змінюється „березневою": „З Борисовим-молодшим розмовляв я про федеративну республіку, але на то ніякої постанови не було". У травні 1826 р. в біографічній анкеті Ю.Люблінський пише, що „ніколи не був за Республікою" і що революції заслуговують один „сміх" [19,  с. 151-152 ].

  Оскільки Ю. Люблінський не брав участі у повстанні і не був членом Південного товариства, слідство поступово послабило до нього увагу і відсунуло декабриста в доволі далекий „розряд" засуджених - шостий [10, с. 108]. 10 липня 1826 р. Ю. Люблінського приговорили на каторжні роботи на 5 років, але строк скоротили до 3. 7 лютого 1827 р. його відправили до Сибіру. Мав такі прикмети: зріст 2 аршини 5 7/8 вершка, „обличчя біле, кругле, очі карі, ніс прямий, продовгуватий, волосся на голові і бровах темно-русяве" [10, с. 109]. У Читинському острозі Ю. Люблінський зустрівся із декабристом-художником Миколою Бестужевим. 10 липня 1829 р. Ю. Люблінський мав перейти на стан поселенця і виїхати з Чити. Тому М. Бестужев на згадку вирішив намалювати портрет „слов'янина". Юліан Казимирович постає перед нами із піднятими догори очима і виразом обличчям, далеким від земних турбот [21,с. 128-129]. Як би там не було, але цей портрет є єдиним відомим нам зображенням декабриста. 12 липня 1829 р. Ю. Люблінський пише на прохання друзів-декабристів, які потребували фактичного матеріалу для своїх мемуарів, „Пам'ятну записку". М. В. Нечкіна впевнена, що документ мав конспіративний характер. По суті, це коротка біографічна довідка, що розповідає про життя декабриста до заслання. У 1920-ті рр. ця записка була знайдена істориком М. П. Чулковим  [19, с. 134-135].  

   30 липня 1829 р. Ю. Люблінський поселяється в Тункінській фортеці Іркутської губернії, де одружується із місцевою селянкою Агаф'єю Тюменцевою. 26 січня 1844 р. його дозволили перевести в с. Жилкіно Іркутської губернії. За амністією 26 серпня 1856 р. Юліана Казимировича відновлено в правах із дозволом з жінкою і 5 дітьми повернутися в Європейську Росію, куди він виїхав 5 вересня 1857 р. [16, с. 185-186]. Потім жив у Петербурзі і Славуті Волинської губернії. У 1872 р. все сімейство переїхало до Петербурга, де жило достатньо скрутно [10, с. 109]. Помер Юліан Казимирович 26 серпня (7 вересня) 1873 р. в Петербурзі.

  Цікавими є ще два факти з біографії Ю. Люблінського. По-перше, в Сибіру декабрист написав „Записки". У 1862 р. О. Герцен назвав їх серед інших записок декабристів, які мав намір видавати. Але, як зазначає дочка декабриста, ці документи в її батька було вкрадено разом із чемоданом, коли він їхав із Сибіру на Волинь, у Славуту [2, с. 249-250; 8, с. 237]. По-друге, Ю. Люблінський був прообразом одного з головних героїв твору класика ХІХ ст. І. Федорова-Омульовського „Крок за кроком" - Жилинського. Як і Люблінський, Жилинський - поляк Казимир Адамович, а дочка декабриста Христина - прообраз Христини Казимирівни Жилинської, теж головної героїні роману [3, с. 168-169]. Про дочку Ю. Люблінського знаходимо схвальні відгуки в декабриста І. Д. Якушкіна [11, с. 455]. Персонаж старця Жилинського, безперечно, є позитивним, адже Казимир Адамович своїм прикладом впливає на формування світогляду майбутнього революціонера Свєтлова; до того ж Свєтлов, спілкуючись із Жилинським,  вивчає польську мову, читає в оригіналі А. Міцкевича, Й. Лелевеля тощо [28, с. 541].

  Не менш важливим є і те, що Ю. Люблінський у засланні писав вірші. За словами дочки декабриста Ізабелли, зошит із віршами батька взяв 1856 р. один з його іркутських знайомих Давиденко для опублікування за кордоном. Швидше за все поезії носили політичний характер. На жаль, прочитати вірші Ю. Люблінського, як і його „Записки", нам не вдасться, - зошит авторові повернуто так і не було [12, с. 708].

  Особистість Юліана Люблінського так і залишається для нас до кінця не розгаданою. Даною публікацією ми змогли лише привідкрити завісу таємниці. Попереду - робота із джерелами польських, литовських і російських архівів.

 

                                                                                                                                                                                         Автор статті: Кругляк Марина

 


Література

1. Абельтин Э.А. Художественная проза И. В. Федорова-Омулевского и ее место в демократической литературе 60-70-х годов ХІХ века // Автореф. дис. канд. филолог. наук. - М., 1971.

 2. Автобиография Ю. К. Люблинского // Литературное наследство / В. В. Виноградов (гл. ред.), И. С. Зильберштейн, С. А. Макашин, М. Б. Марченко. - М., 1956. - Т. 60. - Кн. 1. - С. 245-254.

3.         Азадовский М. Новые материалы о декабристах // Сибирские огни. - 1939. - № 4. - С. 166-168.

4.         Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. - СПб, 1888.

5.         Воспоминания Бестужевых / Ред. М. К. Азадовского. - М. - Л., 1951.

6.         Восстание декабристов: Материалы. - М.-Л., 1926. - Т. V.

7.         Восстание декабристов: Материалы. - М.-Л., 1926. - Т. VІІІ.

8.         Герцен А.И. Собрание сочинений: В 30 тт. - М., 1958-1959. -  Т. 16.

9.         Горбачевский И. И. Записки. Письма / Б. Е. Сыроечковский, Л. А. Сокольский, И. В. Порох. - М., 1963.

10.    Декабристы: Биографический справочник / Под ред. акад. М. В. Нечкиной. - М., 1988.

11.    Декабристы: Летописи. - М., 1929.

12.    Декабристы-литераторы // Литературное наследство / В. В. Виноградов (гл. ред.), И. С. Зильберштейн, С. А. Макашин, М. Б. Марченко. - М., 1954. - Т. 59.

13.    Дихне С. З когорти декабристів // Комсомольська зірка. - 1982. - 12 червня.

14.    Історія міст і сіл УРСР: Тернопільська область. - К., 1973.

15.    Люблинский Юлиан Казимирович // Украинская советская энциклопедия. - К., 1981. - Т. 6.

16.    Матханова Е. И. Декабристская Малая артель после амнистии// Ссыльные декабристы в Сибири / Ответств. редактор - доктор истор. наук Л. М. Горюшкин. - Новосибирск, 1985. - С. 179-201.

17.    Медведская Л. А. Южное общество декабристов и Польское патриотическое общество // Очерки из истории движения декабристов: Сборник статей  / Под ред. Н. Д. Дружинина, Б. Е. Сыроечковского. - М., 1954. - С. 276-320.

18.    Нечкина М. В. Движение декабристов: В 2-х тт. - М., 1955. - Т. 1.

19.    Нечкина М. В. Движение декабристов: В 2-х тт. - М., 1955. - Т. 2.

20.    Нечкина М. В. Общество соединённых славян. - М.-Л., 1927.

21.    Николай Бестужев и его живописное наследие // Литературное наследство / В. В. Виноградов (гл. ред.), И. С. Зильберштейн, С. А. Макашин, М. Б. Марченко. - М., 1956. - Т. 60. - Кн. 2.

22.    Ольшанский П. Н. Декабристы и польское национально-освободительное движение. - М., 1959.

23.    Пруцков Н. И. Русская литература ХІХ века и революционная Россия. - М., 1979.

24.    Рафальский Л. Административные порядки на Волыни в период польского режима // Волын. епарх. ведомости. - 1887. - № 15. - С. 455-475.

25.    Савичев Н. П. Первые благовестители свободы. - К., 1990.

26.    Сейко Н. А. Доброчинність поляків у сфері освіти України (ХІХ- початок ХХ ст.). Київський учбовий округ: Монографія. - Житомир, 2007.

27.    Сейко Н. Польське шкільництво на Волині-Житомирщині у ХІХ - першій половині ХХ ст. - Житомир, 2002.

28.    Творческий путь И. В. Омулевского // Омулевский И. Шаг за шагом: Романы, рассказы. - Иркутск, 1983.

29.    Фурс В. Наш земляк - декабрист // Радянська Житомирщина. - 1969. - 10 серпня.

30.    Чивилихин В. Память: Роман-эссе: В 2-х кн. - М., 1988. - Кн. 2.

31.       Якимчук М.Д. Наш земляк - декабрист Юліан Люблінський // Національні меншини Правобережної України: Історія і сучасність: Науковий збірник  ⁄  Відп. ред. М. Ю. Костриця. - Житомир, 1998. - С. 139-140.

Автор статьи: Автор

Мені подобається:

Обращаем Ваше внимание, что мнение редакции портала UKRAINE-IN может не совпадать с мнением авторов. На портале размещены статьи историков из разных стран, которые могут по-разному интерпретировать события. Также просим Вас воздержаться от агрессивных и нецензурных комментариев.
Коментарі:
blog comments powered by Disqus

Всі статті