Гімназійний дух, Еріх Кох і Микита Хрущов

Нещодавно історична будівля, що розташована в Рівному на вулиці Драгоманова, відсвяткувала 170-річчя. До наших днів дивом зберігся двоповерховий будинок. Він — прямокутний у плані, з двома розалітами з боку двору. Це характерний приклад провінційного класицизму першої половини XIX століття. Колишня гімназія знала немало радісних днів. Але в її історії, особливо XX століття, траплялися й суворі зими…
Відкриття Рівненської чоловічої гімназії припало на період придушення царськими військами Польського повстання 1830—1831 рр. Його учасників та прихильників жорстоко переслідували. Щоб загасити вогнище польського національного духу, царат закрив Віленський університет та Кременецький ліцей.
На той час у Житомирі вже існувала гімназія, а 1832 р. відкрили гімназію в Луцьку. Інших середніх навчальних закладів на Волині доти не було. Але в Луцьку не знайшлося приміщення, пристосованого для навчальних потреб, і гімназію перевели в містечко Клевань, а в червні 1836 р. указом імператора Миколи I — до Рівного.
Власник міста — князь Фридерик Любомирський зробив усе для відкриття першого середнього навчального закладу. Приміщення збудував власним коштом, пожертвувавши «навічно» земельну ділянку площею понад два гектари в межах свого парку. Крім бажання довести лояльність уряду, Ф.Любомирського характеризувала висока освіченість і чітке розуміння: мати в місті такий заклад — почесно й престижно. Бодай для того, щоб діти привілейованих верств населення, зокрема російських дворян, які прибували до Рівного з інших регіонів України та центральних губерній імперії, могли здобути якісну середню освіту, продовжити навчання у вищих навчальних закладах. Так, 1865 р. домігся переміщення по службі з Дубна до Рівного повітовий суддя Галактіон Короленко, батько письменника Володимира Короленка…
1839 року будинок Рівненської гімназії освятили. У ньому передбачили всі умови для гімназійного навчання — 10 класних кімнат, зала для урочистих подій, бібліотека, книгарня, інспекторська...
Український історик, етнограф і письменник Микола Костомаров, який у 1844—1845 рр. викладав у гімназії історію, в «Автобиографии» яскраво змалював національний склад учнів та їхню поведінку: «В гимназии было до трехсот учеников; большинство составляли поляки или местные уроженцы римо-католического исповедания, православных было всего 35 человек, но они по образу первоначального воспитания, кроме вероисповедания, ничем не отличались от остальных. Сверх того было несколько учеников иудейского происхождения. Большая часть училась хорошо, лентяи оставляли значительное меньшинство, все вели себя благочинно: не происходило никаких грязных шалостей, которыми, как известно, отличались многие гимназии в центре России»…
Навчання в гімназії було платне. Проте учням із незаможних родин надавали допомогу благодійники та благодійні заклади — як-от барон Федір Штейнгель, рівненське дворянське зібрання, правління Житинського та Шпанівського цукрових заводів, чимало викладачів та опікуни гімназії. Син Ф.Любомирського Казимир, музикант, автор багатьох популярних пісень, залишався куратором гімназії до кінця свого життя.
У рівненському будинку знань (перший директор гімназії — Гаврило Савицький) працювало чимало людей, відомих в Україні і далеко за її межами. Після М.Костомарова курс історії читав письменник, етнограф, літературний критик, публіцист і громадський діяч Пантелеймон Куліш (1845—1846). Викладачами гімназії були член таємного товариства Кирила і Мефодія Петро Чуйкевич, відомі педагоги Павло Науменко та Веніамін Авдєєв, православний священик отець Венедикт (Омеляновський), польський історик, автор кількох праць з історії України Мар’ян Дубецький.
В історії гімназії залишили незабутній слід її учні: відомий ботанік Йосип Пачоський, архітектори Іван Носович та Мар’ян Перетяткович... 1871 р. гімназію зі срібною медаллю закінчив Володимир Короленко, який у багатьох творах змалював побут міста і своє навчання в гімназії («Історія мого сучасника»).
Статус навчального закладу неодноразово зазнавав змін. Спочатку гімназія забезпечувала класичну освіту, з 1865 року існувала як реальна гімназія. 1872 року її реорганізували в реальне училище, яке спрямовувало своїх учнів до більш конкретної практичної діяльності. Основний курс навчання — шість років.
Реальне училище працювало до середини 1915 року. Лихоліття Першої світової перервало його діяльність. Навчальне обладнання, багатюща бібліотека, в якій налічувалося понад 13 тисяч томів, були розпорошені. Під час визвольних змагань 1917—1920 років містом володіли різні загарбники — польські, німецькі, більшовицькі.
Доля ледь усміхнулася гімназії у квітні 1919 року, коли тут було Міністерство освіти УНР, яке очолював відомий учений і громадський діяч Іван Огієнко, згодом митрополит УПЦ Іларіон. «Гімназія у вашому місті, з такими традиціями як Костомаров, Короленко, має більші права, ніж яка інша...», — казав міністр педагогу Федору Пекарському, який з вересня 1923 р. очолив новоутворену українську приватну гімназію. Спочатку вона існувала за рахунок коштів самого фундатора, згодом отримувала фінансову допомогу від українських громадських організацій — як-от «Просвіта» та Український Селянський банк; частково — і від польської влади. Гімназія відродилася в Рівному тільки в уже незалежній Україні — 1994 року.
Після вступу в місто польських військ у згадуваному історичному будинку розмістили польську гімназію, а учні реального училища навчалися в другу зміну. З 1922 р. в ньому розміщувався кураторіум (управління) Волинського шкільного округу. З ним підтримував контакти Якуб Гофман, який жив і працював у Рівному з 1923 по 1940 рік. Очолюючи спілку вчителів округу, він з допомогою своїх колег зібрав тисячі цінних експонатів, записав сотні українських пісень та обрядів. Під його керівництвом світ побачили вісім томів «Рочніка Волиньскего» — ґрунтовного науково-освітнього альманаху краєзнавчого спрямування.
А коли в місто увійшли радянські війська, в колишній гімназії запрацював… Рівненський обком КП(б)У. В часи нацистської окупації замість більшовицької верхівки тут «оселився» «Райхскомісаріат «Україна». Очолював його кривавий кат українців, військовий злочинець Еріх Кох. Він розглядав українців як нелюдів, відзначився особливою жорстокістю і спричинив смерть понад чотирьох мільйонів людей в Україні. За часів його правління майже 2,5 млн. жителів України депортували до Німеччини.
2 лютого 1944 року радянські війська звільнили Рівне від нацистів. Пам’ятний будинок знову зайняв Рівненський обком компартії. В актовій залі, де колись приймали високопоставлених чиновників російські царі Олександр II та Олександр III і був кабінет райхскомісара Еріха Коха, тепер хазяйнував секретар обкому. Однак естафета лідерів окупаційних режимів в пам’ятній кімнаті не завершилася. У січні 1945-го перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов радився тут з обласним партійним активом, як вести нещадну боротьбу з ОУН-УПА. «Виноват, не виноват, а вешать надо», — таким був лейтмотив наради.
1975 р. обкомівський будинок передали в розпорядження Рівненського обласного краєзнавчого музею. Нині понад 14 тис. експонатів і 140 тис. одиниць зберігання основного фонду розповідають про історію краю. Музей має чимало пам’яток, занесених до Державного реєстру національного культурного надбання.
— Ця наукова і культурна інституція розвивається, проводить активну пошукову роботу і нові дослідження, але ми не забуваємо імен багатьох неординарних особистостей, без яких будинок зі славною історією не дожив би до наших днів, — переконує директор Рівненського обласного краєзнавчого музею Олександр Булига. — А все починалося з гімназії 1839 року…

Мені подобається:

Обращаем Ваше внимание, что мнение редакции портала UKRAINE-IN может не совпадать с мнением авторов. На портале размещены статьи историков из разных стран, которые могут по-разному интерпретировать события. Также просим Вас воздержаться от агрессивных и нецензурных комментариев.
Коментарі:
blog comments powered by Disqus

Всі статті