Повсякденне життя мешканців Житомира в умовах нацистської окупації (липень 1941 – грудень 1943 рр.).

  На світанку 22 червня 1941 р. страшне лихо прийшло на землю України - розпочалася Велика Вітчизняна війна. Саме цього дня Житомир одним з перших міст України зазнав бомбардування гітлерівської авіації, а 9 липня 1941 р. місто було окуповано. Почалися нечувані розправи і пограбування. Через кілька днів на Сінній площі гітлерівці стратили 21 комуніста. На Богунії - околиці міста - на восьмому кілометрі по Новоград-Волинському шосе гітлерівці зібрали близько 4 тис. військовополонених солдатів та офіцерів Червоної Армії і влаштували табір смерті. Тут вони здійснювали масове знищення хворих і поранених радянських воїнів. Сюди гестапівці привозили дітей з дитячого будинку по вул. Синельніковській, 12, і розстрілювали їх [10, 108-109].

  З перших днів окупації «новий режим» почав створення власних органів управління. Адміністративно-господарські функції здійснював гебітскомісаріат, якому підпорядковувались Житомирський, Черняхівський, Троянівський, Пулинський райони. Поліцейські органи зосереджувались в руках гестапо, СД та міської поліції. Органом самоврядування стала міська управа. Її головою було призначено Павловського. Фактично це була маріонеткова установа, яка не впливала на ситуацію в місті і повністю перебувала під контролем німецької окупаційної адміністрації.

  Як і кожна влада, німці почали своє господарювання з перейменування вулиць. Так, Велика Бердичівська стала вулицею Адольфа Гітлера, Михайлівська - Геринга, Київська - фон Райхенау. Німецька влада з самого початку встановила жорсткий режим, який супроводжувався терором і насильством. Було запроваджено комендантську годину. З 20-ї год. вечора до 5-ої год. ранку заборонялося з'являтися на вулицях без спеціальних перепусток. Покарання чекали також громадян за невчасну явку на роботу та ухилення від трудової повинності, за користування радіоприймачами та нездачу велосипедів. Надзвичайним наказом командира жандармерії Житомира поліцаям надавалось право розстрілювати підозрілих осіб на вулиці [12, 336].

  В Житомирі був створений генеральний округ на чолі з гебітскомісаром, якому підкорялись райони, бургомістри, старости, місцева поліція. Сам Житомир поділявся на 4 дільниці. В кожну з них призначався дільничний інспектор. За постановою Житомирської Обласної Управи від 30 липня 1941 р. вирішувалось питання про утворення на території Житомирської області поліції для охорони майна та особливості громадян і боротьби зі злочинністю [17]

  Що стосується економічного життя, то в Житомирі здійснювалося відновлення діяльності промислових підприємств. Серед них - цегельний завод, майстерні з виробництва млинарського каміння, вулканізаційна та меблеві, макаронна фабрика, горілчаний завод. Свою продукцію випускав Житомирський плодозавод; працювали Соколовський кар'єр та електростанція, яку очолював офіцер Генріх Мопс [5, 48-49].

  Міські жителі сплачували квартплату за проживання в будинках, що належали міським і районним управам, розташованим на території області. Одиницю квартплати визначити 1 кв. м (без кухонь, коридорів та інших допоміжних приміщень). Було встановлено ставку квартплати за 1 кв. м житлової площі у розмірі 1 крб., або 10 пфенінгів.

  Крім того, населення мусило виконувати важку трудову повинність. Працювати повинні були всі віком від 18 до 45 років, робочий день становив 14-16 годин на день. Тих, хто відмовлявся від роботи, відправлялись в тюрми чи на шибениці. Для збільшення чисельності працівників використовували агітацію, особливо при відправленні на Захід [11, 66].

  Продовольчим забезпеченням населення окупаційні власті не займалися. Більше того, головна економічна мета на Сході, - зазначалося в "Зеленій папці", - полягає в тому, щоб "одержати для Німеччини якомога більше продуктів і нафти. Поряд з цим німецька військова промисловість повинна одержати й іншу сировину з окупованих областей" [14, 156].

  Населення було пригнічене непосильним натуральним грошовим податком. Причому єдиної міри не було. Господарські команди, військові агрономи, сільськогосподарські агрономи, різного роду коменданти діяли на свій розсуд (розпорядження Розенберга), дозволяли встановлювати розміри постачання хліба, масла, молока, м'яса та інших продуктів. Так, на території Попільнянського району населення щорічно повинно було платити подушний податок по 200 крб., податок "за визволення" - по 100 крб., податок з кожної корови - 1200 крб., зі свині - 800 крб., з собаки - 300 крб., з кішки - 100 крб. [14, 156].

  Під час окупації люди голодували. Л. Бабська пригадує, як восени 1941 р. разом з братом їздила за межі Житомира на найближчі поля, аби назбирати колосків чи знайти які-небудь овочі. Іноді єдиним її харчем був цукровий буряк, який матір випікала у пічці. Взимку хтось зі знайомих повідомив, що у Вінниці на ринку можна придбати продукти за радянські гроші. Матір разом із тіткою їздили до сусідньої області й привезли хліб, сало, масло. Матір неодноразово їздила до Вінниці й купувала їжу не лише родині, але й сусідам. «...Дістатися туди й назад було легко, німці й словаки часто підвозили таких, як вона. Іноді домовляючись за пачку папирос, її забирали одразу біля дому. Майже всю окупацію мати їздила до Вінниці та інших міст, купуючи й вимінюючи продукти. Завдяки цьому ми змогли вижити» [5, 52]. Найбільшим же дефіцитом під час війни була сіль. Л. Бабська пригадує:«...Цей мінерал по-справжньому був на вагу золота. За ним ми ходили на вівчарно-шубну фабрику, що на Смолянці, де в розбитому складі по кутках можна була нашкребти технічної солі. Вона була дуже брудна, впереміж з піском і ворсом, потім вечорами ми всієї родиною її перебирали. Коли сіль там закінчилася, мама їздила в Бердичів, на шкіряну фаьрику, де також були залишки технічної солі...» [5, 52]. С. Брунак зазначає, що вона ходила з рідними по селах, вимінювала махорку на соняшник, сахарин [5, 52].

  За роботу німці сплачували окупаційними грошима, за які можна було придбати будь-які товари. Так, окраєць хліба коштував 100 крб., літр олії - 180. Кожні вихідні в районі електростанції працював ринок, куди з продуктами приїжджали жителі навколишніх сіл. В них можна було виміняти продукти на речі [5, 52].

  В місті продовжував діяти трамвайний рух. До послуг руху діяло 2 пасажирських та 3 транспортні вагони з причепами, обслуговуючий персонал нараховував 37 осіб. Необхідні ремотні роботи проводились у власній майстерні. В період з 1 лютого до 1 травня 1943 р. було перевезено 537,6 цивільних осіб та 2578 військових. За цей же час було доставлено 4105 т вугілля та сотні кубометрів дров для німецьких установ. Через додаткову транспортну роботу Житомирського міського трамваю було досягнуто значного розвантаження в роботі інших засобів руху.

  За допомогою агітаційних дій окупаційна влада намагаласся всіляко привернути населення на свій бік. В Житомирі відновилася робота шкіл, проте навчання велося в них не російською, а українською мовою. Л. Бабська згадує, як в одній кімнаті сиділи учні одразу трьох класів: першого, другого і третього, й один учитель пояснював усім одночасно. Вчилися за старими радянськими підручниками, в яких тільки заклеїли портрети Леніна, Сталіна та інших вождів [5, 53]. Г. Синьковська зазначає, що в класі, де вона навчалася, на стіну почепили портрет Гітлера та ікону, а учням наказали, допоки не привезуть нові підручники зі Львова, викреслити в старих все, що йдеться про радянську владу. Вчителів було двоє - місцевий, якого примусили окупанти, та німець [5, 53]. В Житомирі було відкрито фахову сільськогосподарські школу та інститут, 10 квітня почала працювати зуботехнічна та фармацевтична школи. За рішенням обласного управління було відкрито вчительський інститут у складі фізико-математичного, природно-географічного та гуманітарного факультетів; строк навчання в якому становив 6-8 семестрів. До закладу  приймали осіб із повною середньою освітою, а також студентів, які не закінчили навчання в радянських інститутах.

  Діяв і радіовузол, де проводилися передачі українською і німецькою мовами, щодня о 13-00, 16-00, 18-00 год. Передачі мали музичний супровід. У неділю передавали концерти місцевих капели бандуристів, українського хору та київської опери. Радіовузол отримав нове приміщення, придатне для радіомовлення.

  Л. Бабська пригадує, що 1942 р. в Житомирі німці дозволили відкрити більшість церков, де почала правитися служба, почали працювати магазини, ринок [5, 52].

  Місцева влада прагнула створювати різноманітні клуби та товариства взаємодопомоги: «В зв'язку з війною та внаслідок репресій, що їх зазнало населення від органів НКВД, за часів більшовицької сваволі, в Житомирському окрузі є багато сиріт, старих, непрацездатних, хворих, калік, тобто тих, що потребують негайної допомоги. Державний бюджет зараз не в силі взяти на себе утримання всіх цих нещасних, тому опіку повинно взяти саме населення. З цією метою Житомирський гебітскомісаріат дав дозвіл утворити   Український комітет допомоги та розпорядився негайно розпочати працю комітету. Комітет допомоги має своїм завданням подавати всебічну допомогу тій частині населення, яка дійсно її потребує. Організація і розмір допомоги залежить від вас самих, тому кожен повинен зробити внесок у цю справу. Ми певні, що цей заклик знайде відгук в серцях населення Житомирського округу. Допомога буде йти на двох основних напрямках: по лінії матеріальній гроші, харчі, одяг, взуття, білизна та інше, та по лінії медичній - лікування, медичні поради та організація відпочинку. Всю роботу Комітет проводить через своїх членів. Членом Комітету може стати кожен не скомпрометований громадянин, як чоловік так і жінка не молодше 18 років. Кожен член вносить щомісячно 10 крб. членського внеску. Ці кошти та добровільні пожертви і складають бюджет комітету» [3, 25].

  Щоб зменшити можливість саботажу, було прийнято рішення про медичне обслуговування. Були обладнані медичні приміщення та створені спеціальні відділення. Для широкого обслуговування населення створено поліклініки, в т. ч. й дитячі, працювало 6 аптек. Продовжували працювати такі заклади, як будинки хроніків (на 183 чол.) та стариків (на 23 чол.), грудної дитини на 60 дітей та кісно-туберкульозних хвороб. По вулиці Синельниківській планувалося відкриття будинку сиріт. Функціонувало інфекційне відділення на 40 чол. В усіх медичних установах міста працювало 36 лікарів та 109 осіб середнього медичного персоналу.

  Навіть за часів окупації вельми популярним був спорт, зокрема футбол. Проводилася першість міста, іноді житомиряни грали з німецькими командами з військових частин, які дислокувалися в Житомирі, й часто перемагали їх. Основним гравцем житомирської команди був Йосип Талько [2, 8].

  За спогадами Ф. К. Бржезіцького, «все було буденно, прозаїчно і якось навіть не по-воєнному тихо і трагічно. Адже під час війни нібито звичне, побутове життя продовжувалося, діти ходили до школи, хлопці залицялися до дівчат» [2, 8].

  Між тим, подібне, лояльне, ставлення з боку німців поширювалося не на все населення. Д. Тализін зазначає, що німці просте населення не чіпали, а лише комуністів та євреїв [5, 45]. Додамо: також тих, хто порушував запроваджені німцями порядки. Так, 18 грудня 1941 р. генерал-комісар Клемм видав розпорядження: за кожний постріл у райхснімця буде розтріляно 10, а за кожного пораненого або вбитого - 100 місцевих жінок і чоловіків [12, 336]. У Житомирі на площі побудовано шибениці, де німці вішали всіх, хто порушував режим або був запідозрений у неблагонадійності: тільки за один день, 24 грудня 1942 р., було повішено 24 особи.

  Страшних катувань зазнало єврейське населення. Остаточне вирішення «єврейського питання» на окупованих східних територіях здійснювалося нацистами відповідно до директиви від 13 серпня 1941 р. Після введення цивільного управління на захоплених радянських землях, євреї повинні були зареєструватися (повідомити прізвище, стать, вік, адресу) та носити на грудях ліворуч та на спині жовті шестикутні зірки. Євреям заборонялося виїжджати за межі своєї місцевості чи змінювати місце проживання без дозволу гебітскомісара, користуватися тротуарами, громадським транспортом, автомобілями, місцями і закладами відпочинку, концертно-видовищними установами, відвідувати школи, володіти автомобілями і радіоприймачами. Євреї-лікарі, аптекарі мали право займатись медичною практикою тільки серед євреїв. Євреям заборонялось працювати адвокатами, займатись банківськими і обмінними операціями, лихварством, посередництвом, торгівлею. Все майно єврейського населення підлягало конфіскації. Євреїв було виселено із сільської місцевості та сконцентровано у містах (по районах великих міст), де населення було переважно єврейським. У них були створені гетто, які євреям залишати заборонялось. Продовольством і предметами першої необхідності гетто постачалося лише для підтримки існування [15, 263]. Так, в Житомирі  вже в липні 1941 р. було створено гетто в районі Чуднівської та Кафедральної вулиць. За лічені дні сюди було зігнано практично все єврейське населення, яке не встигло евакуюватись. Протягом липня-серпня їх партіями вивозили на Богунію в район хутора Довжик, де вони знаходили свій останній притулок [12, 336]. За даними О. Іващенко, в гетто було вбито 9623 мирних жителів Житомира [9, 174-175].

  З нечуваною жорстокістю фашисти знищували радянських військовополонених. Трагедією величезного масштабу стала доля воїнів, які опинилися в полоні. У наказі від 2 липня 1941 р. Гітлер підкреслював: «...будь-яка людяність по відношенню до військовополонених суворо переслідується». Порушуючи міжнародні конвенції, бранців катували і знищували. Окупанти залучали військовополонених до розчищення мінних полів та інших  небезпечних робіт. Бранців годували падаллю, трупами коней, худоби, часто зовсім лишали без води, тримали просто неба, під дощем і снігом. За найменший непослух розстрілювали, глумились навіть над тілами загиблих. Значна частина військовополонених гинула під час транспортування. Табір для військовополонених в Житомирі розміщувався на Богунії [14, 155].

  Західна частина міста, Проспект Миру, територія колишньої військової частини, на якій розміщувалося 4 цегельні будівлі, німецькі окупанти обнесли її кількома рядами колючого дроту, через який пропускали електричний струм високої напруги. Сюди німці зігнали біля 100 тис. червоноармійців і командирів. Більшість військовополонених опинилася просто неба. Їм було так тісно, що вони не могли навіть стояти. Багато з них стоячи і помирали, завалюючись один на одного. Нацисти запровадили в таборі невільницьку працю. Щодня полонених виганяли на тяжку роботу, їх шлях назад у табір вкривався трупами: знесилених конвоїри пристрелювали. Їжу в'язні отримували раз на добу - 100 г проса і півлітра води. Восени 1941 р. в таборі виникли епідемії дизентирії, висипного тифу. Розстріли хворих проходили щодня. Так, 24 квітня 1942 р. з кулемета було вбито 150 червоноармійців. У концтаборі на Богунії загинуло 67 тис. військовополонених. Всі вони поховані на табірному кладовищі, в могилах 30 на 40 метрів та в 28 могилах (кожна - 40 х 3 х 3) й ще у двох - (15 х 2,6 х 3), що за 300 метрів від кладовища [8, 173-174].

  Як повідомляв командир з''єднання украінських партизанських загонів Герой Радянського Союзу генерал-майор Наумов, німці, щоб приховати сліди злочинів у Житомирі, розривали могили і спалювали у спеціальній печі трупи розстріляних людей [7, 133].

 Висновки. Отже, 30 місяців окупації Житомира були дорогою ціною для українського народу. В період окупації в місті було встановлено нацистський «новий порядок», що полягав у підпорядкуванні своїй владі адміністративно-господарських функцій, культурних установ, закладів освіти.

  Кривавий «новий порядок» скалічив долі тисячам людей, гусеницями танків понівечив людські тіла і душі. Нестерпні податки, каторги в таборах смерті призвели до загибелі тисяч невинних людей. Зазнали геноциду українці, білоруси, євреї, росіяни, що проживали на території Житомира. Особливо було жорстоким ставлення до людей єврейської національності. Між тим, як свідчать очевидці тих подій, «новий порядок» найбільшою мірою зачепив комуністів, євреїв, військовополонених, а також тих, хто прагнув чинити йому перепони. Рядове населення, в переважній більшості, гітлерівці не чіпали, розглядаючи його підлеглу дешеву робочу силу, якій прагнули прищепити ненависть до радянської влади й ідеологічно зондувати її.

                                                                                                                                                                                                                         Автор статті: Яковенко Віктор

Джерела та література

1. Беркгоф К. Чи було релігійне відродження в Україні під час нацистської окупації? / Карел Беркгоф // Укр. іст. журн. - 2005. - № 3. - С. 16-37.

2. Бржезіцький Ф. «Окупація була буденною, тихою та не по-воєнному трагічною» / Франц Бржезіцький // Возрождение Житомира : газета Житомирского благотворительного фонда Михаила Заславского. - 2010. - № 15 (11 мая). - С. 8.

3. Голос Волині. - 1941 р. (підшивка) // Державний архів Житомирської області.

4. Грідіна І. М. Вплив нацистської пропаганди на духовне життя населення України (технології, механізми та ефективність) / І. М. Грідіна // Укр. іст. журн. - 2009. - № 3. - С. 123-132.

5. Жива історія Житомира : історичний альманах. Вип. 1 / [упоряд.: М. Гоманюк, О. Гуцалюк, Ю. Малихін]. - Житомир : Фонд Заславського, 2010. - 116 с.

6. Житомирщина в період тимчасової окупації німецько-фашистськими загарбниками. 1941-1944 рр. : збірник документів. - Житомир : Рад. Житомирщина, 1948. - 219 с.

7. Житомирщина у Великій Вітчизняній війні. 1941-1945 рр. : збірник докум.і матер. - К : Наук. думка,1969. - 291 с.

8. Іващенко О. Пам'ятне місце розташування Богунського концентраційного табору військовополонених та пам'ятник жертвам нацизму / Олена Іващенко // Пам'ятки археології, історії та монументального мистецтва / За заг. ред. Г. Мокрицького / Енциклопедія Житомира. - Т. 2. Кн. 1. - Житомир : Волинь, 2009. - 244 с.

9. Іващенко О. Пам'ятне місце розташування єврейського гетто / Олена Іващенко  // Пам'ятки археології, історії та монументального мистецтва / За заг. ред. Г. Мокрицького / Енциклопедія Житомира. - Т. 2. Кн. 1. - Житомир : Волинь, 2009. - 244 с.

10. Історія міст і сіл УРСР. Житомирська область. - К. : Ін-т історії АН УРСР, 1973. - 728 с.

11. Лобода М. К. Політика і практика працевикористання в окупованій Україні (1941-1944 рр.) // Укр. іст. журн. - 2010. - № 3. - С. 64-75.

12. Костриця М. Ю. Житомир: підручна книга з краєзнавства / М. Ю. Костриця, Р. Ю. Кондратюк. - Житомир : Косенко, 2007. - 464 с.

13. Наш рідний край : методичні розробки та рекомендації по використанню краєзнавчого матеріалу в курсі історії СРСР на допомогу слухачам курсів підвищення кваліфікації вчителів історії) / [за заг. ред. проф. М. І. Лавриновича]. - Житомир : Б. в., 1988. - С. 97-106.

14. Новик М. К. Житомирщина в роки воєнного лихоліття / Микола Кузьмович Новик // Житомирщина. Історичний нарис : навч. посіб. - Житомир : Полісся, 2008. - С. 147-175.

15. Слободянюк П. Я. Холокост на Правобережжі України / П. Я. Слободенюк. - К. : Б. в., 2009.

16. Стривожена пам'ять : спогади ветеранів (учасників боїв за визволення Житомирщини). - Житомир : Льонок, 1993. - 224 с.

17. Українське слово. - 1941. - 31 липня.


Мені подобається:

Обращаем Ваше внимание, что мнение редакции портала UKRAINE-IN может не совпадать с мнением авторов. На портале размещены статьи историков из разных стран, которые могут по-разному интерпретировать события. Также просим Вас воздержаться от агрессивных и нецензурных комментариев.
Коментарі:
blog comments powered by Disqus

Всі статті