Постачання зброї з української держави всевеликому війську донському.

                                              ПОСТАЧАННЯ ЗБОРОЇ З УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ВСЕВЕЛИКОМУ ВІЙСЬКУ ДОНСЬКОМУ.
 В результаті падіння монархії в Росії почався поступовий розпад імперії, який прискорився з приходом до влади більшовиків, що проголосили право нації на самовизначення аж до повного відокремлення і створення самостійної держави. Так, наприклад, спираючись на Декларацію прав народів Росії Ради Народних Комісарів від 2 листопада 1917 року, у січні 1918 р. на території колишньої Російської імперії, як зазначив Р. Пайпс, існувало 33 уряди [1]. П.М. Краснов у своїх спогадах зазначав, що Військо Донське існувало «на тих самих підставах, на яких існували Естонія, Фінляндія, Грузія, - існувало окремо від радянської Росії» [2].
  З точки зору Р. Пайпса, отаман П.М. Краснов всього лише «опортуніст» і «авантюрист», «для якого Росія - ніщо, а Дон - це все». Прийнявши посаду, він відразу ж вступив у переговори з Україною і Німеччиною про субсидування його армії і постачаннях зброї [3]. Однак, виходячи з реалій Брестського миру і німецького просування, в тому числі і на Дон, зберігати вірність Антанті і так званий «союзницький обов'язок» було б для козацтва самогубством, бо воно не змогло б вести війну на два фронти: проти німців, і проти більшовиків.
  П.М. Краснова і П.П. Скоропадського було обвинувачено керівництвом Добровольчої армії в «зраді» і «германофільстві», насправді, вони змушені були рахуватися з політичними реаліями Громадянської війни, в якій Німеччина, на відміну від Антанти, могла надати реальну військово-політичну допомогу. На відміну від А.І. Денікіна, головнокомандувач К.-Г.-Е. фон Маннергейм, гетьман П.П. Скоропадський і отаман П.М. Краснов розуміли, що повернення до «єдиної і неподільної Росії» неможливо, і необхідно через складання місцевих інтересів йти до створення спільного фронту боротьби з більшовизмом. Крім того, за справедливим зауваженням С.Ю. Рибаса: «Генерал Краснов був не лише російським, але і козачим генералом. Остання обставина робила його великим реалістом, повертала на грішну донську землю, де петербурзька імперія ніколи не сприймалася прекрасної Батьківщиною, - він хотів опертися на всіх, хто був проти більшовиків, на козачих сепаратистів, на українських «незалежників», на німців» [4].
  Саме тому, на відміну від Добровольчої армії, Всевелике Військо Донське, виявляло активність і зацікавленість у відносинах з Українською Державою. Перед П.М. Красновим стояли три зовнішньополітичні завдання: по-перше, міжнародне визнання Війська як суверенної держави, по-друге, забезпечення його територіальної цілісності, а при можливості і розширення кордонів, виходячи із стратегічних міркувань, по-третє, організація виробництва всіх видів озброєнь на території Війська шляхом залучення німецького капіталу і фахівців [5].
  Слід вважати, що основною метою П.М. Краснова на переговорах з Німеччиною та Україною було перш за все домогтися постачань зброї, а вже потім міжнародного визнання Війська [6]. Нагадаємо, що Круг Спасіння (Порятунку) Дону обрав П.М. Краснова отаманом 3 травня 1918, а вже 11 травня було відправлено до Києва спеціальне посольство Дону на чолі з генерал-майором О.В. Черячукіним і генерал-лейтенантом Генерального Штабу М.О. Свєчіним. Остання кандидатура була обрана П.М. Красновим невипадково. По-перше, М.О. Свечін мав особистого друга в оточенні гетьмана, а саме генерал-майора Генерального Штабу В.В. Дашкевича-Горбацького, учасника гетьманського перевороту, і колишнього товариша по службі М.О. Свєчіна у Генеральному Штабі. По-друге, М.О. Свєчін був знайомий з гетьманом особисто ще до війни, служив під його проводом, командуючи лейб-гвардії кірасирським полком, а П.П. Скоропадський був начальником лейб-гвардійської кавалерійської дивізії. Ці два моменти дозволили М.О. Свєчіну зустрітися «приватно» з гетьманом вже в перший день приїзду донський делегації до Києва [7].
  Потім у призначений день гетьман офіційно прийняв донську делегацію і відразу ж визнав генерал-майора О.В. Черячукіна постійним повноважним представником отамана П.М. Краснова при гетьмані П.П. Скоропадським для організації спільного антибільшовицького фронту. Зауважимо, що це сталося значно раніше, ніж Всевелике Військо Донське було офіційно визнано Українською Державою.
  13 травня 1918 гетьману було передано особистий лист від отамана П.М. Краснова, в якому зазначалося, що найважливішим завданням Дону «для продовження боротьби з червоною гвардією і радянськими військами і остаточного очищення від них Війська Донського, Війську необхідна зброя і військові припаси». Далі йшлося про конкретні цифри необхідного озброєння: 72 тридюймових польових гармат, 8 мортир, 8 гаубиць, 50 тис. гвинтівок, 300 кулеметів, 20 тис. шашок, 5 тис. пік, 72 тис. снарядів для тридюймівок, 8 тис. для мортир, 8 тис. для гаубиць, 10 млн. набоїв [8].
Як можна помітити, незначне число мортир і гаубиць, свідчило про маневровий характер війни на Дону, де проти кінноти і піхоти більш ефективні шрапнельні снаряди тридюймівок. Червоні зуміли створити серйозні укріпрайони тільки в районі Царицина, де знаходилися заводи з виробництва гармат і снарядів, але взяти штурмом Царицин П.М. Краснову так і не вдалося. 28 травня 1918 р. П.М. Краснов в особистому посланні до П.П. Скоропадського запросив постачання аеропланів, «які будуть використані виключно проти більшовиків», в обмін пропонував 100 новеньких висококласних тракторів і кам'яне вугілля, а також тісний союз між Україною і Доном на засадах федерації [9].
  Головне питання переговорів - постачання зброї на Дон, гетьман вирішив обговорювати з донськими генералами наодинці, потім був запрошені військовий міністр генерал-лейтенант О. Рогоза і начальник штабу полковник Генерального Штабу О. Сливинський [10]. Для П.М. Краснова, враховуючи відсутність збройових заводів і арсеналів на території Війська, головним завданням було отримання зброї і боєприпасів з російських фронтових і тилових складів, що знаходилися на території Україні, а також літаків, що виготовлялися на одеському заводі «Анатра». Полковник О.В. Сливинський у приватній бесіді з генерал-лейтенантом М.О. Свєчіним запевнив останнього у позитивному вирішенні питання у військовому міністерстві і підкреслив: «Запаси належать всій Росії, і не поділитися з російськими частинами, що ведуть жорстку, криваву боротьбу, було б злочином» [11].
  Зусилля донський делегації увінчалися успіхом відразу ж: протягом травня - початку червня німецьке та українське командування передали Дону 11 тис. трьохлінійних гвинтівок, 46 гармат, 88 кулеметів, 109 тис. снарядів і понад 11,5 млн. набоїв [12]. При цьому, як зазначив О.В. Черячукін, 10 млн. набоїв і 28 легких гармат з комплектами снарядів були отримані безкоштовно [13]. Але, вже 10 (23) червня 1918 П.М. Краснов дає нову директиву генерал-майору О.В. Черячукіну:
 «Мені необхідно не пізніше 17 червня мати 12 аеропланів, 72 гармати і до них 72.000 снарядів, 50.000 гвинтівок і 10.000.000 патронів, словом, те, що я писав. Напиши, як йде справа. Отже, гармати, рушниці, снаряди, патрони в першу чергу і в що б те не стало» [14].
Через два дні, 12 (25) червня 1918 вимогу отаман повторив:
«Гармати і аероплани належить вислати як можливо швидше, якщо можна не пізніше 30-го червня нового стилю ..
  Треба домогтися російських гвинтівок; можна взяти їх менше, хоча б тільки 30.000, в крайності 20.000 і 10.000 іноземних та набоїв по 200 на кожну гвинтівку, але все це треба швидше і швидше. Нам знаряддя, патрони і рушниці тепер потрібніше самостійності; про це не треба говорити, але треба це пам'ятати і пам'ятати твердо. Очікую телеграфного звіту про завантаження і відправку гармат і аеропланів» [15].
  Складність місії генерал-майора А.В. Черячукіна в Києві, на порядку денному якої було три основні питання: військове постачання з України, територіальне питання, взаємне визнання і встановлення нормальних відносин, а в перспективі і спільного антибільшовицького фронту, полягала в тому, що вона відбувалася одночасно з розпочатими наприкінці травня 1918 року за наполяганням німців українсько-більшовицькими мирними переговорами в Києві. Для П.М. Краснова було життєво важливим повернення Таганрога до складу Всевеликого Війська Донського, не тільки, виходячи з історичної приналежності цього міста краю, але ще й тому, що в Таганрозі знаходився завод з виробництва гармат. Крім того, майбутній кордон Всевеликого Війська Донського, що запропонував П.М. Красновим, виходила за межі Донської області зі стратегічних міркувань: передбачалося включити до складу Війська додатково такі повіти і населені пункти: Луганськ (в якому розташовувався патронний завод), Царицин (що мав артилерійський завод),    Старобільський повіт (з кінними заводами), Воронеж, Камишин, Ліски, Балашов і Поворіно [16].
  Незважаючи ні на що, треба визнати, що становище генерал-майора О.В. Черячукіна в Києві було більш впевненим, ніж Х. Раковського. По-перше, він мав декілька особистих зустрічей з гетьманом П.П. Скоропадським. По-друге, переговори з делегацією Всевеликого Війська Донського велися Українською Державою на більш високому рівні: очолював українську делегацію сам прем'єр-міністр Ф. Лизогуб.
  У досягненні успіху та укладення договору між Українською Державою і Всевеликим Військом Донським величезну роль зіграли саме особисті зустрічі П.П. Скоропадського і О.В. Черячукіна, які потім у своїх спогадах тепло відгукувалися один про одного. Наприклад, О.В. Черячукін про П.П. Скоропадського висловлювався так: «Скоропадський глибоко порядна людина, генерал Свити Його Величності, люблячий Росію ...» [17]. Зі свого боку П.П. Скоропадський згадував про О.В. Черячукіна: «З генералом Черячукіним ми ж так переговорили, і відразу ж у нас встановилися найщиріші і приємні відносини, які не припинялися між Доном і Україною аж до мого відходу» [18].
  Отаман Зимової станиці (посол в Україні і Німеччині) О.В. Черячукін домігся значних успіхів. Так, 6 (19) липня 1918 р. він доповідав у Новочеркаськ Голові Ради Керуючих Відділами і Керуючому Відділом Закордонних Справ генерал-лейтенанту А.П. Богаєвському, що аероплани вже відправлені, також вдалося додатково отримати кілька гармат [19].
Вирішення Таганрозького питання на користь Дону відбулося при повній згоді обох сторін, на троїстої зустрічі Скоропадський - Лизогуб - Черячукін [20]. Потім, нарешті, 7 серпня (за новим стилем) 1918 року в Києві було підписано угоду між Українською Державою і Всевеликим Військом Донським про взаємне визнання та встановлення дипломатичних відносин. 10 серпня відбулося найбільше постачання військових вантажів з України на Дон: 11978 гвинтівок, 346 219 3''снарядів, 13556 48лінейних снарядів, 48979784 набоїв, з яких з Луганського патронного заводу 4236000 [21].
Після офіційного визнання Всевеликого Війська Донського і успіхів Донської армії на фронті військове постачання з України значно розширилося. Так, наприклад, протягом вересня-жовтня 4-ма ешелонами було доставлено на Дон 45 літаків із запасними частинами, 2 тис. бомб; в жовтні-листопаді - 450 самокатів (велосипедів), замовлено було 150 мотоциклів, але доставлені не були із-за повстання Директорії [22].

Таблица 1.
                                                                 Військові постачання з України на Дон восени 1918 р. [23]

  вересеньжовтень
 листопадгрудень
 3'' гармат 5 9 20 16
 гаубиць 2 7 10 -
 гвинтівок 15838 2528 15717 1097
 кулеметів 31 20 32 22
 снарядів 3'' 83139 238265 93261 -
 снарядів для гаубиць 20 518 - 48линейних
5255 - 6''
 3289 - 48линейних
460 - 6''
 529 - 48линейних
 набоїв 31424тис. 19422 тис.  12268 тис. 3711500

 

  Як можна помітити, пік військових поставок припадає на жовтень - листопад 1918 р., потім відбувається різке зниження через повстання Директорії, що перервало пряме залізничне сполучення. О.В. Черячукін знайшов тимчасовий вихід в закупівлях на півдні і відправки вантажів з Одеського порту на Дон. Крім того, було отримано дозвіл гетьмана на заняття Луганська, де знаходився патронний завод [24].
    Частково нестача постачань озброєння з Україною була компенсована Німецьким командуванням, яке перед евакуацією, і в зв'язку з розривом відносин з Радянською Росією передало Донській армії 20 тис. гвинтівок, 28 гармат [25]. Власне, Німецьке командування і раніше забезпечувало Дон стрілецькою зброєю, в тому числі за системою бартерного обміну: 1 гвинтівка з 30 набоями за пуд жита [26].
  Безумовно, постачання зброї з України відігравало істотну роль у боротьбі Дону за самостійність проти більшовиків. Вже в серпні-вересні 1918 р. П.М. Краснов зумів не тільки відновити суверенітет над дореволюційній території Війська Донського, але і частково вийти за її межи.
  Після переобрання Великим Військовим Кругом П.М. Краснова отаманом Всевеликого Війська Донського гетьман Української Держави відправив на його ім'я вітальну телеграму, в якій він підкреслив: «твердо вірю, що наш тісний братерський союз є оплотом миру, порядку і законності і стане запорукою економічного та культурного успіху обох наших споконвіку таких близьких один одному народів; від усього серця бажаю Вам сил та успіхів у Вашому великій справі на благо і славу дорогого України Донського козацтва » [27].
  Зростання внутрішнього більшовизму і постійні конфлікти на демаркаційної лінії, що розділяла Українську Державу і РСФРР все тісніше підштовхувало гетьмана до союзу з донським отаманом і створення єдиного антибільшовицького фронту. У своїй грамоті від 5 вересня 1918 року, зверненої до Війська Донського, гетьман вперше закликав до об'єднання сил проти ворога, що сіє анархію і братовбивчу війну, і зміцненню союзу України і Дону, як у колишні часи Запорозького і Донського військ [28].
  20-21 жовтня 1918 року за старим стилем відбулася історична зустріч гетьмана та отамана на станції Скороходово між Полтавою і Харковом, на якій було прийнято рішення об'єднати всі сили і розпочати похід проти більшовиків [29]. Проте, цьому не судилося збутися, більше того, гетьман змушений буде просити військову допомогу у отамана для придушення внутрішнього повстання в Україні.
  Антигетьманське повстання Директорії УНР, змусило П.М. Краснова перекинути частину сил Донської армії для надання допомоги гетьману П.П. Скоропадському і тим самим збільшити лінію фронту. Наказ П.М. Краснова про введення донських частин на Донбас був підписаний 8 листопада 1918 [30], даний факт може поставити під сумнів усталену в вітчизняній історіографії точку зору про те, що приводом для антигетьманського повстання послужила Грамота Гетьмана про федерацію з небільшовицькою Росією від 14 листопада 1918 року. Як видно з дати наказу П.М. Краснова повстання, що супроводжувалося широкомасштабними бойовими діями почалося раніше. Донська армія взяла під контроль Юзівку, Дебальцеве, Луганськ і Маріуполь, які наказом отамана П.М. Краснова від 25 грудня 1918 року (тобто вже після падіння Гетьманату) були включені до складу Всевеликого Війська Донського [31].
  П.М. Краснов у своїх спогадах підкреслив: «Поки на Україні був порядок, поки була дружба і союз з гетьманом, отаман був спокійний за свій лівий фланг ...» [32]. Ю.Д. Гражданов і В.Д. Зіміна також відзначають, що гетьман і німці забезпечували П.М. Краснову скорочення лінії фронту з більшовиками на більш, ніж 500 верст, аж до антигетьманського повстання і евакуації німецьких військ [33].
  Після взяття Києва військами Директорії О.В. Черячукін, аналізуючи ситуацію, прийшов до висновку, що ні Україні, ні Дон, не змогли існувати одне без одного: «Впала Україна - повинен був скоро впасти Дон!» Притому причину падіння цих державних утворень він бачив не в більшовиках, від яких можна було захищатися, а в прихильниках «єдиної і неподільної» Росії, які не співчували ідеї навіть тимчасового утворення нових держав на території колишньої Російської Імперії [34].
  Безумовно, Гетьман і німці не тільки скоротили Отаману фронт і не дали більшовикам охопити Всевелике Військо Донське з трьох сторін, але вони постачали зброю: літаки, гармати, мортири, інше спорядження. Отаман отримав у своє розпорядження артилерійський завод в Таганрозі, потім патронний завод у Луганську. Однак, невдачі при штурмі Царицина, евакуація німецьких військ і антигетьманське повстання на Україні мали жалюгідні наслідки і для Дону.   Падіння режиму П.П. Скоропадського означало для П.М. Краснова відкриття ще одного фронту і охоплення Дону червоними з трьох сторін. Безумовно, створення єдиного антибільшовицького фронту в жовтні-листопаді 1918 року, за умови формування гетьманом П.П. Скоропадським ефективного війська, значно полегшило б боротьбу з більшовиками і створило вигідний рубіж наступу на Москву.


                                                                                                  ПОСИЛАННЯ
1. Pipes R. The Russian Revolution. - New York: Vintage Books, A Division of Random House, Inc., 1991. - P. 514-515.
2. Краснов П.Н. Всевеликое Войско Донское // Белое Дело: Дон и Добровольческая Армия. - М.: Голос, 1992. - C. 6.
3. Пайпс Р. Россия при большевиках. - М.: РОССПЭН, 1997. - C. 44.
4. Рыбас С.Ю. Генерал Кутепов. - М.: ОЛМА-ПРЕСС, 2000. - С. 117-118.
5. Головин Н.Н. Российская контрреволюция в 1917-1918 гг. - Таллин, 1937. - Ч. III. - Кн. 6. - C. 47-52; Гражданов Ю.Д. Всевеликое Войско Донское в 1918 году. - Волгоград: Из-во ВАГС, 1997. - C. 60-70.
6. Свечин М. Записки старого генерала о былом. - Ницца, 1964. - C. 159; Черячукин А.В. Донские делегации на Украину и в Берлин в 1918-1919 г. // Донская летопись. - 1924. - Вып. 3. - C. 163, 175.
7. Свечин М. Указ. Соч. - С. 160-166; Черячукин А.В. Указ. Соч. - С. 168.
8. Государственный архив Российской Федерации (далі - ГАРФ). - Ф. Р-1261. Отдел иностранных дел Всевеликого Войска Донского. - Оп. 1. - Д. 42. - Л. 2-2 об.; Черячукин А.В. Указ. Соч. - С. 173.
9. ГАРФ. - Ф. Р-1261. - Оп. 1. - Д. 42. - Л. 22-22 об.
10. Свечин М. Указ. Соч. - С. 170-171.
11. Там же. - С. 177.
12. Краснов П.Н. Указ. Соч. - С. 35.
13. Черячукин А.В. Указ. Соч. - С. 176.
14. Головин Н.Н. Указ. Соч. - Кн. 6. - С. 20.
15. Там же.
16. Там же. - С. 22-23, 49-55; Каклюгин К.П. Донской Атаман П.Н. Краснов и его время // Донская летопись. - 1924. - Вып. 3. - C. 94-95; Черячукин А.В. Указ. Соч. - С. 166.
17. Черячукин А.В. Указ. Соч. - С. 169.
18. Скоропадський П.П. Спогади. - Київ; Філадельфія, 1995. - С. 263-264.
19. ГАРФ. Ф. Р-1261. - Оп. 1. - Д. 43. - Л. 6-7 об.
20. Скоропадський П.П. Вказ. Праця. - С. 236-237.
21. Отчет Управляющего Военным и Морским Отделами и Командующего Донской Армией и Флотом. - Новочеркасск, 1919. (См. Приложение 2).
22. Там же. - С. 16, 20.
23. Там же. (См.: Приложение 1).
24. Черячукин А.В. Указ. Соч. - С. 213, 217.
25. Зимина В.Д. Крах германофильской монархической контрреволюции на Юге России в годы Гражданской войны и интервенции. - Калинин, 1989. - C. 76.
26. Венков А.В. Атаман Краснов и Донская армия. 1918 год. - М.: Вече, 2008. - C. 175.
27. Донские Ведомости. - 1918. - 16 (29) сентября. - С. 1.
28. Российский государственный архив социально-политической истории. - Ф. 71. Институт марксизма-ленинизма при ЦК КПСС. Отдел истории КПСС. - Оп. 35. Сектор истории Гражданской войны. Подготовительные материалы по изданию Истории гражданской войны в СССР. - Д. 468. - Л. 139-140; Нова Рада. - 1918. - 5 вересня (23 серпня). - С. 2.
29. Краснов П.Н. Указ. Соч. - С. 79-80; Скоропадський П.П. Вказ. Праця. - С. 306.
30. Донские Ведомости. - 1918. - 10 (23) ноября. С. 4.
31. ГАРФ. - Ф. Р-1261. - Оп. 1. - Д. 68. - Л. 4.
32. Краснов П.Н. Указ. Соч. - С. 77.
33. Гражданов Ю.Д. Всевеликое Войско Донское в 1918 году. - Волгоград: Из-во ВАГС, 1997. - С. 58; Гражданов Ю.Д., Зимина В.Д. Союз орлов: Белое дело России и германская интервенция в 1917-1918 гг. - Волгоград: Из-во ВАГС, 1997. - С. 193.
34. Черячукин А.В. Указ. Соч. - С. 200.

                                                                                                                                  Автор статті: Дмитро Бондаренко

 

Автор статьи: Дмитрий Бондаренко

Мені подобається:

Обращаем Ваше внимание, что мнение редакции портала UKRAINE-IN может не совпадать с мнением авторов. На портале размещены статьи историков из разных стран, которые могут по-разному интерпретировать события. Также просим Вас воздержаться от агрессивных и нецензурных комментариев.
Коментарі:
blog comments powered by Disqus

Всі статті