Болі сусідства без межі

«У рік 1018 рушив Болеслав, князь лядський, зі Святополком на Ярослава, з ляхами». Так починається літописне оповідання про один із перших «міцних» акцентів україно-польського сусідства — похід на Київ польського князя Болеслава Хороброго (він підтримав зятя, руського князя Святополка, в боротьбі за київський престол із Ярославом Мудрим), що відбувся 990 років тому. Рівно дев’ять століть по тому, війною за Галичину у листопаді 1918 року, почалася чергова стадія формування «вогнем і мечем» україно-польського сусідства. Цій війні за національні межі поклали край інші, провівши у 1945 р. в Ялті совєтсько-польський кордон майже по «лінії Керзона». Але українці і поляки встигли ще багато собі нашкодити. У Польщі пам’ятають передусім про події 1943 року, що їх помірковані польські історики називають «антипольською акцією УПА», а інші — «волинською різнею». Відзначення їх 65-х роковин відбудеться 11 липня цього року.
Спробую викласти своє бачення україно-польського сусідства, яке «добросусідством» стало щойно тоді, коли фундамент під нього заклала у Ялті «Велика трійка», накресливши сьогоднішній міждержавний кордон. Між націями і державами мають бути юридично закріплені кордони. На жаль, протягом останніх століть україно-польським відносинам властиве «безмежжя», з якого випливають і всі біди першої половини ХХ ст.
Так було не завжди, княжу добу характеризувала нормальна модель відносин русинів із ляхами — через державний кордон. Хоча траплялися й інциденти (такі, як згаданий похід 1018 року), були це назагал відносини мирні, навіть родинні: адже сімейні союзи між князями різної віри з обох боків кордону — закономірність. Цей родинний аспект русько-польських стосунків, хоч його інколи старші князі використовували як претекст, аби з користю для себе втручатися у справи недосвідчених племінників по другий бік кордону, великою мірою послабляв напруження політичного характеру, коли вони виникали.
Ця, можна сказати, ідилія проіс­нувала лише до половини ХІV сто­літ­тя, коли Польща, подолавши роздрібнення на удільні князівства й маючи вигідніше геополітичне роз­ташування, здобула перевагу над Руссю. Скориставшись цією перевагою, вона розпочала поглинання українських земель: у першій половині ХVІІ ст. межі Корони Поль­ської про­ходили східніше Новгорода-Сівер­ського, Батурина, Гадяча, Полтави. На цих територіях селилися польські землевласники, міщани, а де-не-де — і селяни. «Польський елемент» був підсилений місцевими магнатами та шляхтою, яка відрікалася свого руського роду і грецької віри й ставала на бік панівної політичної нації.
Ситуації не змінила величезна жертва козацької крові. Хоч республіка Війська Запорозького, створена перемогами Хмельнич­чини, якій, попри обмеження території та суверенітету, вдалося втриматися на політичній карті Європи до половини ХVІІІ сто­ліття, стала наріжним каменем сучасної української нації. Більша частина української території, аж до берегів Дніпра, надалі залишалася у межах Речі Посполитої, хоч приналежність Галичини чи Холм­щини до українського (за тодіш­ньою термінологією — руського) етноісторичного простору не заперечувалася. На гравюрі 1770-х років із панорамою Холма бачимо латиномовний напис «Civitas Chelmensis in Russia» (Місто Холм в Русі). Але тоді це здавалося відлунням давнього минулого, і ніхто не вважав, що такий факт може колись стати загрозою польському домінуванню на цій території.
Історія, коли дивитися на неї з широкої перспективи, — процес дуже динамічний. Незабаром і Річ Посполита впала під ударами сильніших сусідів, а українські землі, які досі належали їй, були поділені між Росією та Австрією. Століт­тя між Віденським конгресом 1815 р. та початком Першої світової війни, яке було періодом відносної політичної стабільності у Східній Євро­пи, водночас стало епохою націй та націоналізмів. Саме тоді відбувся процес культурно-політичного відродження «неполітичних» націй, коли з «народних тіл» виростали «національні голови».
Отже, коли після розвалу імперій (у першу чергу Російської та Австро-Угорської) почала вимальовуватися нова політична мапа Центрально-Східної Європи, стало зрозуміло, що «україн­ське питання» — це вже не елемент місцевого — «русинського» чи «малоросійського» — етнографічного колориту на «Сході Польщі» або «Півдні Росії». Водночас було видно, що Україна і Польща, які воскресали з попелищ, перебувають у ситуації сіамських близнят. Адже навіть польські національні діячі того часу, котрі й слова не сказали про відновлення Польщі в межах Речі Посполитої 1772 року, вважали, що в її межах має бути вся Гали­чина, Холмщина, Берестейщина та Західна Волинь — території, які після Берестейського миру в лютому 1918 року були визнані за Українською Народною Республікою. Поляки, маючи військову перевагу, зайняли вищеназвані території, а у квітні 1920 р. домоглися від Симона Петлюри, якому до горла був приставлений російський багнет, визнання східного кордону Польщі по лінії Збруча.
«У 1919 році, — писав у своїй монографії про польсько-українську війну в Галичині польський історик Мацєй Козловський (1990), — Польща виграла свою першу війну від часу віденської виправи Собеського (1683 р.). Війна ця, а зокрема її перша частина, оборона Львова, увійшла в національну легенду та міфологію. Посмію одначе сказати, що мало котра програна війна коштувала Польщі так дорого, як ця швидка, відносно дешева та яскрава перемога. Безпосереднім наслідком виграної війни було відкопання все ще не засипаної прірви поміж обома сусідськими націями, створення незагоєної рани у вигляді постійного кипіння в Галичині, поява в міжвоєнній Польщі кошмару, яким є остання зброя переможених — тероризм... А якщо й сьогодні з жахом згадуємо те, що відбувалося в Галичині і на Волині під час Другої світової війни, мусимо пам’ятати, що були це великою мірою наслідки переможного польського походу над Збруч у 1919 році».
Спільна боротьба українців і поляків із більшовицькою Росією, яка стала наслідком Варшавського договору (квітень 1920 р.), вносить до цього образу небагато світлих тонів, адже завершилася вона Ризьким трактатом, який закріпив за Польщею «Східні креси», а її українським союзникам залишив миску каші в таборах інтернованих.
Виголошені під час роботи над Варшавським договором слова, що без вільної України не може бути вільної Польщі, були про­рочими. Але коли відбулася відстрочена на два десятиліття екзекуція польської самостійності, зда­лося, що клич «За нашу і вашу свободу», з яким у ХІХ ст. вис­тупали польські демократи, зов­сім забуто. Зрозуміло, про свою свобо­ду поляки не забули, але, викреслюючи межі, в яких ця польська свобода мала бути реа­лізована, у тому, що стосувалося їхніх слабкіших тоді сусідів, схилялися радше до максими давньоримських завойовників — «Vae victis! — Горе переможеним!» Такий принцип був застосо­ваний варшавськими й провінцій­ними політиками та чиновниками і в пізнішому, вже мирному «державному будівництві на кресах».
Людській натурі властиве прагнення до справедливості. У загальнолюдському ж вимірі одним зі способів його реалізації є право націй на самовизначення, — саме цей принцип у 1918 році відкрив відродженій Польщі шлях до її міжнародного визнання. Все ж таки творці Польської держави, скориставшись нагодою й приєднавши до себе західну частину українського історично-етнографічного простору, не лише консеквентно заперечували право місцевих українців на користування цим принципом, а й відмовляли їм у правах, дотримання яких вимагали підписані Польщею міжнародні акти. У цій ситуації було б дивно, якби польські уряди, як національно-демократичні, так і «санаційні», змогли переконати українців, що біло-червоні кольори над Львовом, Тернополем чи Луцьком — це не прапор загарбника.
У таких умовах українсько-польський конфлікт, започаткований 1918 року листопадовим зривом у Галичині, став своєрідною «тридцятилітньою війною» за відновлення національного кордону. У міжвоєнному 20-річчі ця війна лише пригасла, жевріючі в підпіллі і час від часу спалахуючи актами насильства, аби розгорітися знову в 40-х роках. Тоді здавалося, що повториться сценарій 1918—1919 рр.: обидві воюючі сторони — нацистська Німеччина і совєтська Росія — виснажаться війною і втратять силу, що відкриє шлях до відновлення самостійності і Польщі, і України. Ця українсько-польська партизанська «війна у війні» у 1943—1944 роках охопила Волинь, Східну Галичину та Холмщину. На жаль, і досі польські та українські історики не змогли дійти згоди щодо як безпосередніх причин вибуху кривавої борні, так і кількості її жертв.
Влітку 1944 року зазначені території були зайняті Радянсь­кою армією, а в Холмі (згодом у Люблині) став діяти просовєтський Польський комітет національного визволення. Ще в липні він підписав договір про новий польсько-радянський кордон, який проведено орієнтовно по «лінії Керзона», а у вересні 1944 р. — договір про обмін населенням, внаслідок чого до 1946 року в УРСР виселено понад півмільйона українців із т.зв. Закерзоння, тобто з Холмщини, Пів­денного Підляшшя, Лемківщини та Надсяння, переважно всупереч їхній волі. Водночас більшість поляків «з-за Бугу» було переселено до Польщі, вже більш «добровільно», адже мало хто бажав залишатися у «совєтському раю» (загалом близько двох мільйонів, у тому числі з України — більше 800 тис.). Останнім акцентом драми була акція «Вісла», проведена навесні-влітку 1947 року: виконуючи її, на анексовані в Німеччини північні й західні території РП силоміць виселено 150 тисяч українців, які все ще залишалися на «Закерзонні» (винятком було Північне Підляшшя, українськомовне населення якого совєтська і польська влада зарахувала до білорусів).
Хоч як би критично ми оцінювали засоби, якими у 1944—1946 проведено операцію (з допомогою не скальпеля, а сокири) розділення Польщі і України, слід визнати, що позитивним результатом її було перенесення теми «польсько-український територіальний конфлікт» до розділу «минуле». І в цьому минулому українці були слабкішою стороною, що послідовно використовували поляки (росіяни, зрештою, також). Період до 1989 року, протягом якого Польща, хоч і не зникла з політичної карти світу, але все ж таки була позбавлена повної незалежності, став для польської еліти часом виходу з «кола моральної та політичної сліпоти» (думка одного з еміграційних польських публіцистів), в якому вона перебувала доти у баченні своїх відносин з українцями.
Це одужання і прозріння сталося завдяки зусиллям інтелектуалів, серед яких особливо харизматичними постатями були головний редактор еміграційного журналу «Культура» Єжи Ґедройц, а в Польщі — уродженець Львова Яцек Куронь. Так був підготовлений реальний ґрунт під виведення польської «східної політики» з тупика, в який вона почала прямувати за останніх Пястів, щоб повністю там загрузнути за Польщі Ягеллонів. Саме Польща стала першою країною, яка визнала незалежність України: 2 грудня 1991 року, відразу після референдуму. А вже 4 січня 1992 року обидві держави офіційно встановили дипломатичні відносини. Верстовими стовпами цієї нової польсько-української дороги були До­говір про добросусідство, дружні відносини та співробітництво з травня 1992 року, а також низка інших документів, завершенням яких стала Спільна заява президентів Республіки Поль­ща і України «До порозумін­ня і єднання», підписана в Києві у травні 1997 року. 2002—2007 роки — це низка відзначень, пов’язаних із вшануванням пам’яті жертв акції «Вісла» (Красічин, 18—19 квітня 2002; Варшава, 28 квітня 2007), жертв українського і польського підпілля у 1943—1945 рр. (Павлівка на Волині, 11 липня 2003; Павлокома на Підкарпатті, 13 травня 2006) та учасників українсько-польської війни 1918—1919 років на Галичині — відкриття Меморіалу воїнам Української Галицької Армії та від­нов­леного Польського військового цвинтаря у Львові (24 червня 2005 р.).
Кров, пролита у XVII—XVIII століттях, уже присохла й не стає збудником всенародних емоцій. Але учасники і свідки, по суті — жертви, подій першої половини ХХ ст. ще живі, а їхня пам’ять та уява ще й сьогодні породжують вислови й поведінку, далекі від декларованого прагнення примирення (адже «це вони в усьому винні!»). Тому й зараз перед нами всіма (звісно, насамперед — перед істориками та політиками) стоїть завдання навчитися про погані діла минулих поколінь говорити щиро та без образи для їхніх онуків.
Сусідство, щоб бути добрим, має спиратися на партнерство, а не на примарне «братерство», яке назагал вироджується в намагання однієї зі сторін зайняти позицію «старшого брата», а інколи навіть вписується у схему історії Каїна і Авеля. Оскільки ж сьогодні ні Польща, ні Україна не намагаються претендувати на якусь особливу геополітичну роль, гадаю, в їхнє спільне майбутнє можна дивитися з оптимізмом, що його не зможуть перекреслити болючі спогади з минулого.

Мені подобається:

Обращаем Ваше внимание, что мнение редакции портала UKRAINE-IN может не совпадать с мнением авторов. На портале размещены статьи историков из разных стран, которые могут по-разному интерпретировать события. Также просим Вас воздержаться от агрессивных и нецензурных комментариев.
Коментарі:
blog comments powered by Disqus

Всі статті