Жовтень 1942-го: трагедія мізоцьких євреїв

Не всі жертви нацизму були євреями,
але всі євреї були жертвами нацизму

Елі Візель,
ізраїльський письменник,
лауреат Нобелівської премії

Організоване та планомірне знищення єврейського населення нацистами та їхніми союзниками в роки Другої світової війни в історії має назву Голокост. Хоча також в історичній науці використовуються терміни Катастрофа та Шоа.
В декого може скластись враження, що про всі ті сторінки історії відомо все. Так, написано і сказано багато, але далеко не все. Наша пам'ять знову і знову повертається до тих часів. І в цьому - вимога історії.
В статті розкриваються трагічні сторінки окупації одного з населених пунктів України – селища Мізоч (Здолбунівського району Рівненської області), а також героїчні вчинки людей, що, незважаючи на небезпеку, рятували інших від смерті.
Окупація Мізоча німецькими військами відбулася 27 червня 1941 року . О 10-тій в Мізоч увійшла німецька танкова колона .
Хоча хлібом-сіллю німців ніхто не зустрічав, націоналістичні сили містечка з радістю сприйняли таку новину. І це не дивно, зважаючи на ту політику, яку проводили більшовики. Та й пересічні люди спочатку не відчували ніякої агресії з боку солдат. Люди виходили з хат, з цікавістю дивилися на "нових визволителів". Дехто на їхні прохання виносив хліб, яйця, а взамін німці давали мило, цукерки, цукор. Дітвору висаджували на танки, фотографували, пригощали солодощами. Здавалось, то було справжнє визволення .
Незабаром з'явились і атрибути нового порядку: жандармерія, гестапо, станична управа.
Однією з перших постанов німецьких загарбників на всіх окупованих територіях стає положення про обов’язкову реєстрацію євреїв. Наступний крок – їхня ізоляція від неєврейського населення. 
Вже 22 липня 1941 року в Мізочі створюється документ, що регламентує життя євреїв – «Наказ районного коменданта народної міліції міста Мізоча».
Згідно з окремими вказівками (пункт 7) наказувалося «жидівському населенню» від 14 років з 22 липня 1941 року носити на правій руці спеціальні позначки – білі пов’язки з синіми шестикутними зірками. Про зірку Давида та серце згадує старожил Володимир Маркович Бідюк, які євреї мали носити в ділянці серця та на спині. Якщо «мічені» тікатимуть, німецька куля повинна була наздогнати втікачів прямо в серце. Також від 20 до 7 години (за німецьким часом) євреям заборонялося виходити на вулицю. У разі невиконання наказу –  розстріл.
Страждали місцеві євреї не лише в Мізочі, а й у інших містах, куди їх вивозили. Наприклад, у Здолбунові. Сюди їх звозили з прилеглих територій, зокрема з Мізоча та Острога. Лише в Старомильську знайшли свою смерть понад три тисячі євреїв Здолбунова, Мізоча, Здовбиці, Дерманя та інших сіл повіту.
Якщо щастило залишитися живими, євреїв використовували як дармову робочу силу, причому давали найтяжчу чорнову роботу. Умови праці на таких підприємствах були настільки важкими, що багато хто з робітників не витримував і помирав. Відомо про випадки, коли така робота рятувала євреїв. Такий приклад подає здолбунівський підприємець Герман Граебе, на якого працювали євреї Мізоча, Острога та ближніх сіл. Довідавшись у липні 1942-го про ліквідацію Гетто в Рівному, де на його компанію працювало 112 євреїв, зокрема з Мізоча, він намагався їх врятувати. Отримавши спеціальні документи для «захисту» своїх підопічних – домігся випуску на волю 150 здолбунівських, острозьких і мізоцьких єврейських робітників у Рівному.
Щоб спростити собі завдання «вирішення єврейського питання» нацисти створюють місця їх компактного проживання – Гетто (територія для ізольованого проживання меншин, яких дискримінують за національною, расовою або релігійною ознакою).
Дослідники стверджують, що створення Гетто на Рівненщині можна поділити на два етапи. Гетто в Мізочі відносять до першого (восени 1941-го – влітку 1942 рр.). За радянськими даними дві тисячі мізоцьких євреїв і ще стільки ж було зігнано з навколишніх сіл. Розташовувалось воно з одного боку – де автобусна станція, аптека, поліклініка, з другого – навпроти, де розміщено торговельні об’єкти.
У Гетто німцями було створено жорстокий режим. Місце суворо охоронялося поліцією. Всю територію обгороджено колючою проволокою, під’єднаною до електрики. Зроблено це було більше для залякування, ніж щоб когось убити. Приміщення взимку не опалювалося. Тож люди, скупчення яких у Гетто було надмірне, гріли повітря власним диханням.
Не дозволялося ввозити харчі. Було спровоковано штучний голод. Спочатку євреїв ще випускали в місто. Користуючись цим, вони йшли до знайомих, просили їсти. Незважаючи на війну, люди давали хліб, огірки, цибулю, в кого була корова – молоко, якщо щастило – сало, картоплю.
Коли ж окупанти це заборонили, мізочани у допомозі євреям знаходили оригінальні способи: йдучи повз гетто, перекидали через огорожу продукти. Марія Трохимівна Гуц згадує: «Йдучи в місто, ми брали в кишені або в полотняні торбинки картоплю, яблука і підкидали за огорожу. Може, когось хтось навчив з дорослих, а може додумалися самі, адже в гетто були діти нашого віку, яких ми добре знали, з якими спілкувалися. Іноді, граючись, хтось казав: «Давайте понесем жидам картоплю». Усі розбігались по домах, хтось не приходив, а більшість приходили з картоплею та яблуками». Хлопці винайшли ще один оригінальний спосіб допомоги: стріляли з гетто з рогаток маленькими яблуками та грецькими горіхами. На такі пустощі з охорони ніхто не звертав уваги.
Не дивлячись, що німецька адміністрація під страхом смерті заборонила надавати євреям будь-яку допомогу (тим паче – продуктами харчування) – знаходилися такі, які на свій страх і ризик нехтували указами окупантів. Один із таких – Терентій Парфенюк. Він нелегально займався поставкою яловичини (корів) в Гетто. Тож коли попався на гарячому, вирок був такий: смерть. Саме цієї кари заслужили ще два євреї, які йому допомагали.
Спочатку Терентія водили вулицями з великими дошками на спині та грудях, де було написано, що його покарають смертю за зв’язок з євреями. Потім мала бути показова смерть. Для цього в центрі Мізоча на площі змайстрували шибеницю й примусово зігнали всіх людей щоби подивилися, навіть дітей зі школи поприводили. Разом із Терентієм хотіли стратити двох євреїв-спільників.
Лише завдяки слізному вмовлянню доньки Парфенюка – Ніни, що просила за батька в ногах німців, його відпустили. А євреїв, усе-таки, повісили. За той час Терентій весь посивів. «Коли стали накидати петлі, я закрила очі, а коли відкрила – тіла євреїв погойдувались, а Терешко, все ще з петлею на шиї стояв живий, але посивілий…» - згадує Марія Трохимівна Гуц.
В ніч із 13 на 14 жовтня о першій годині ночі 1942 року Гетто оточили. Вранці 14 жовтня (свято Покрови) з Рівного в Мізоч приїхала група німців (близько 25 чоловік). Із сусідніх сіл окупантам зібрано підмогу й роздано додаткові боєкомплекти патронів.
Усім євреям повідомили, що їх вивезуть на роботи до Німеччини. Відправлятимуть зі залізничної станції в Мізочі. Для цього треба було зібратися на площі о шістнадцятій годині.
За наказом нацистів люди брали з собою всі цінні речі: коштовності, кращий одяг (щоб їх потім забрали німці). Не кожен вірив, що його везуть до Німеччини, а знав, що всіх чекає смерть. Проте іншого виходу не було.
В цей час старожили згадують про знак – зорю, яка вдень світила євреям і символізувала небезпеку та біду, що чекала на них.
Але ще до організованого розстрілу маємо підстави стверджувати, що багато євреїв знищили на місці. Про це свідчать рядки «Щоденника» члена ОУН. У ньому зафіксовано події 13-тим, а не 14-тим числом: «Тринадцятого жовтня сорок другого року, це день, який на довгі роки пам’ятний, це страшний для тих, які загинули, велика катастрофа прийшла на один з арійських народів – жидів». Автор порівнює Мізоч і Рівне. У Рівному в більшості вдалося зігнати євреїв разом, бо ті не вірили в можливість масового розстрілу, а в Мізочі менше вдалося зігнати, а більше вбито на місці. По містечку поширювалася чутка: «б’ють жидів у Мізочі».
Зібравши майже півтори тисячі чоловік, о шістнадцятій годині окупанти повели колону в напрямку залізничної станції. Попереду на мотоциклі з кулеметом їхав гестапівець Гілле, а в кінці на автомашинах – німці. Коли євреї зрозуміли, що їх ведуть на страту, почали викидати дорогі речі (золото) з містка в річку Стубелку та на дорогу, аби тільки німцям не дісталися. Попереду колони йшов рабин. Люди, які стали свідками трагедії, співчували нещасним та просили про помилування. Однак рабин сказав: «Не просіть і не плачте, що заслужили, те й маємо».
Ще дорогою до залізничного вокзалу почалися поодинокі розстріли. Чимало євреїв було вбито, вони навіть не дійшли до пункту призначення.

1942. Расстрел евреев около города Мизоч, Украина

 

 

 

 

 

 

 

 

 
 
Крім розстрілів євреїв німецькими каральними органами в Мізочі, знаходимо інформацію, що «десятки євреїв гинули в ході погромів антисемітськи налаштованими жителями». Принаймі таку подію, яка відбуласі 29 липня 1941 року в Мізочі, зафіксував А. Круглов у праці «Енциклопедія Голокосту». Проте дану інформацію ставимо під великий сумнів, адже відносини українців та євреїв старожили характеризують позитивно, а про збройні конфлікти взагалі мова йти не могла.
Коли колона прийшла на місце призначення (не до залізничного вокзалу, як обіцяли, а до виритого рову за цукровим заводом), одна жінка віддала німцеві коробочку зі золотом. Той висипав його у свою кишеню, а коробочку кинув на землю. Син єврейки підняв її й почав гратися. Тоді нацист розстріляв разом матір та хлопчика.
Характеристика подальших подій випливає з документа «О зверствах, учиненными немецко-фашистскими оккупантами...», складеного 27 листопада 1944 року районною комісією із розслідування злочинів німецьких загарбників та їх посібників. Такі комісії створювала радянська влада (після вигнання німців) у всіх населених пунктах, де робили злочини окупанти.
Із документа випливає, що за наказом німців євреї самі викопати могильну яму. Нібито для потреб Мізоцького цукрового заводу потрібно було викопати рів, довжина якого становила 50, ширина – 7, а глибина – 6 метрів. Розміщувався він на відстані 300 м від заводу. Саме в ньому проводились вбивства.
Привівши колону до рову, німці наказали євреям роздягнутися наголо. За цим стежив чех Густав Гілле. Крім того, він ще й фотографував. Невдовзі за 20 м біля рову виросли три купки речей: окремо складали одяг, окремо взуття, окремо коштовності.
Німці підводили людей до ями групами по 5-6 чоловік. Потім ставили їх на коліна з нахилом тіла вперед і розстрілювали. Деякі полонені намагалися втекти, але відразу ж їх скосили кулеметні черги. Одному єврейському підлітку все-таки пощастило спастись. Він вирвався з колони й побіг в напрямку річки Стубелки. По ньому стріляли три рази, але йому вдалося врятуватись в заростях річки. Загалом знищення тривало до другої години ночі.
Об одинадцятій  наступного дня почався другий етап нищення. Цього разу на площу зігнали майже 800 євреїв і знову повели до рову. Масові вбивства тривали шість днів. Крім того, коли в кар’єрі біля с. Залісся сховалося близько 100 чоловік, з донесенням одного з поліцаїв туди приїхала група німців і всіх їх знищила.
Стосовно процедури розстрілу, то М. Сергієнко у статті «Мізоцька трагедія» вказує, що «найбільше лютував гестапівець Гілле, якому під час розстрілу не встигали перезаряджати автомат».
За іншими даними, все відбувалося інакше. За розповіддями очевидців під час розстрілу брали відразу двох чоловік і ставили поряд. Одна куля призначалась для двох. Одному з них стріляли в потилицю, куля проходила наскрізь у другу жертву. Часто-густо та не була вбита, а тільки травмована й поранена. Після розстрілу усі тіла скидали в рів і закидали землею, яка ще кілька днів ворушилася. Тут можна простежити німецьку педантичність та раціоналізм. Нацисти економили навіть на смерті, чи то пак, на патронах.
Бувало, в рів потрапляли живі люди. Скажімо, Пніна Сорек (дівоче прізвище – Мізоч). Про це йдеться в її листі до голови Мізоцької селищної ради. Коли почалися вбивства, батько потерпілої – Мізоч Зейлик – намагався врятувати своїх трьох дочок (8-річну Рахель, 11-річну Пніну та 13-річну Пепу). Він повісив на дітей хрестики, навчив християнських молитов і намагався з ними втекти. Та німці схватили Пніну і повели до місця вбивства. Під час  розстрілу куля не влучила в неї, а мертві тіла євреїв, які її прикрили, допомогли врятуватися. Пніну було закопано в рові. Прийшовши до тями, їй вдалося вилізти з ями. Дівчинка врятувалась лише завдяки місцевій українській родині, що допомогла вижити.
Широкого розмаху набула пожежа в Гетто, яке залишалось під охороною поліцаїв. Мешканці поселення знали, що їм залишилось жити кілька годин. Тому, за однією з версій євреї самі підпалили Гетто: зачиняли свої будинки, підпалювали їх і там гинули, щоб не йти під розстріл. Інша версія говорить про підпал з боку німців, які намагалися «викурити» звідти євреїв, котрі ховалися від розстрілу. Третя версія говорить про те, що Гетто підпалили євреї, але не для того, щоб спалити себе і не дістатись окупантам, а щоб відволікти їхню увагу і спробувати втекти з оточення.
Дані енциклопедії «Холокосту на территории СССР» (2009 року випуску) вказують, що підпалили Гетто самі євреї, а саме молодіжна підпільна організація, для того, щоб легше було протистояти німцям та підняти повстання. Керівники юденрату знали  про його підготовку і брали в ньому активну. У книзі А. Подольського «Історія Голокосту в Україні» виявлено карту повстання в Гетто на окупованій території СРСР, включаючи Україну. В числі багатьох міст значиться також Мізоч.
Повсталі, озброївшись лише сокирами і ножами, намагалися здійснити втечу. Деяким євреям, які втекти, вдалося створити єврейську партизанську групу. Та більшості не пощастило. Під час пожежі живцем згоріло 200 осіб, а решту було розстріляно нацистами.
Щодо офіційних (радяньких) даних, Гетто підпалили самі євреї. Про це знаходимо інформацію  в «Щоденникові» оунівця: «Жиди в останній час свого життя побачили хоч один смертний вихід. Почали палити місто». Автор пише, що вже о дев’ятій годині в Мізоч були викликані пожежники. Коли він  приїхав на велосипеді на місце події, то побачив згарище та дим. «Пожежа все більше набирала сили. Все місто закривала чорна хмара диму».
Розпочалася пожежа зі західної сторони, звідки віяв вітер. Полум’я охоплювало все нові будинки. Згоріла й синагога – «куток, де днями і ночами чути голосне моління жидів».
Автор, побачивши таке, порівнює Мізоч із взяттям Наполеоном Москви. Так, читаємо: «Дивлюся, і відразу мені привидилася картина, коли Наполеон приступив під Москву, а кацапи втекли і зоставили весь великий город. Хоч це ж містечко, але глянувши на картину «горит Москва» здається, що це якраз те саме. Дивлюся, душу охоплює той тривожний жах. Все місто в огні, чорна хмара смердючого диму закриває небо... Чути як свищуть сікавки, чути ривіння моторами, які без перерви смокчуть з річки воду. Одне тривожаться люди, щоб не постраждало село, яке от-от і обволочиться сердитим полум’ям, але завдяки добрій і чисельній сторожі село врятували».
Після пожежі констатуємо факт мародерства: «починають очищати будинки, які ще не згоріли. Не одна баба вмивається потом, несучи на плечах хуру різного жидівського шмаття. Так, у пеклі, де конають жиди, хлисткий бачить рай. Ще ворушить членами свого тіла, а мужик вже стягає з нього лахміття і залишає його голого... Не один розживеться добром набраним».
Ставлення автора «Щоденника» щодо подій не було прихильним до єврейства. Це засвідчують такі рядки: «дочекалися того... дня, щоб побачити, як будуть купатися трупи в своїй крові», «... крик і стогін конаючих жидів накликає ще більшої енергії до пімсти».
Коли оунівець, автор «Щоденника» побачив на дорозі єврейку з дитиною, то хотів її убити, але не було кріса. Побачивши шуцмана, він показав йому її. Той наздогнав єврейку і «ударив два рази люхвом в грудь і вона впала, а тоді звився три рази димок над її головою...» (вистрілив три рази в голову – авт.).
Німці вміло використовували українців у своїх цілях. Автор «Щоденника…» пише, що вбивати євреїв нацисти самі не бралися, а давали наказ це робити українцям. «А українець вже благав того багато років, щоб вилити своє завзяття в душі ворогів-жидів. Настав той час, застачив огонь розплати, українці показують свою завзятість на жидах».
Після масового розстрілу німцями проводилась пошукова робота євреїв, яким вдалося сховатись, хоча таких було вже мало. Володимир Маркович Бідюк згадує двох своїх однокласників-євреїв, яких на його очах спіймали та повезли. Спаслась і одна єврейка з дитиною. Вона переховувалася на воловні, де складали сіно, поблизу цукрового заводу. Часто приходила до хати Марка Кузьмовича Бідюка, де їй допомагали та підгодовували. Але так тривало недовго: майже два тижні. Через пастухів, що пасли неподалік худобу, інформація просочилась, і німці її забрали.
Однак страждали від окупантів не лише євреї, а й ті, хто їх переховував, або просто перехожі. Так, за єврейку прийняли українку, вчительку математики Євгенію. Посвідчити, що вона українка ніхто не міг, тому її повели на розстріл.
Щодо кількості загиблих євреїв, то на сьогодні не можна дати остаточної відповіді. Районною комісією по розслідуванню злочинів німецько-фашистських загарбників та їх посібників було зроблено висновок, що від рук німецьких окупантів в жовтні 1942 року загинуло близько 4 тисяч чоловік. Одяг і відібрані речі були вивезені в Німеччину. Такі дані наводять всі офіційні радянські документи. Дані зі справ ДАРО («Сведения об уничтоженном населении по Мизочскому району») наводять факти, що восени 1942-го року німцями було знищено 3500 євреїв, 60 поляків і 299 українців. Та ж довідка подає ще 200 євреїв, 574 поляка, 679 українців, знищені українськими націоналістами. Тобто всього було знищено 5392 чоловік, з них 3700 євреїв. Однак якщо попереднє джерело вказувало на загиблих в Мізочі, то «Довідка про знищення…» вказує на загиблих  євреїв у Мізоцькому районі.
Автор Енциклопедії Голокосту А. Круглов наводить дані, що жертвами окупантів в Мізоцькому районі стали 5435 чоловік, з них 3790 євреїв, що складає майже 70%. Приблизні дані зі знаком питання (?) подає він щодо жертв у містечку: 14-15 жовтня в Мізочі загинуло 2300 (?) євреїв. Крім того ще 200 осіб було спалено в гетто. Також зазначено, що втекли в Мізочі 850 євреїв (50%). Однак незрозуміло від якої цифри ці євреї становили (50%) – від тих, кого мали розстрілювати, чи від кількості тих, хто залишився в гетто.
Крім того, мізоцьких євреїв розстрілювали поза межами містечка. Так, у Здолбунівському районі жертвами геноциду стали 5850 чоловік. Враховуючи, що чисельність єврейського населення в самому Здолбунові напередодні війни становила заледве 3,5 тисячі чоловік, то не важко передбачити, що понад дві тисячі євреїв звезли для розстрілу з Мізоча, Острога та навколишніх міст. Саме на таких позиціях стоять автори праці «Здолбунів на Волині» О. Тищенко та Ю. Кіреєв.
Однак достовірність вищеописаних даних (до 4 тисяч загиблих) піддається критиці інших джерел, які вказують на значно меншу кількість загиблих. Всі вони відрізняються і потребують подальшого дослідження.
Книга Пам’яті, що видана в Тель-Авіві під редакцією Опера-Бен-Уні в 1961 р. за 1941-ий рік подає нам 1350 загиблих євреїв, а за 1942 р. (рік розстрілу!) – лише 40, тобто всього 1390 людей.
У Книзі Скорботи України Рівненської області у третьому томі ми всього нарахували 1543 загиблих від німців по Мізоцькій селищній раді, з них 85 українців і 1 росіянин, тобто 1457 євреїв.
Останні дані 2009 року – з енциклопедії «Холокост на территории СССР» вказують на те, що в середині 1941-го року в Мізочі мешкало близько 1050 євреїв, а в гетто зібрано – близько 1700.
Якщо брати до уваги інформацію про те, що мізоцьких євреїв звозили і розстрілювали в інших містах, то можна зробити висновок, що приблизна кількість загиблих євреїв в Мізочі становила півтори тисячі осіб.
Слід згадати, що у «Варіанті нарису про селище…» разом з загиблими євреями згадуються і… радянські військовополонені. Цю ж інформацію нам наводить і «Історія міст і сіл…». Щоправда, ставимо під великий сумнів слова авторів цих слів, адже про наявність полонених у Мізочі і тим більше про їх розстріл німцями – нічого не відомо.
Отже, остаточну цифру загиблих важко встановити. Всі дані потребують подальшого доопрацювання та дослідження.
Та, як виявилося, не всі мізоцькі євреї загинули. Одиницям щастило врятуватися. Серед них виявилася дівчинка-підліток – Софія Горштейн. Коли розпочався розстріл, єврейка втекла до родини своєї подруги-однокласниці Марії Слободюк. Їй зробили криївку на горищі клуні в сіні та переховували. У сім’ї Слободюків Софія перебувала з 14 жовтня 1942-го – до 1 липня 1943 року. А після обшуків окупантів, які навідувались до хати, Сидір Слободюк направив єврейку в с. Верхів до родичів. Прийнявши християнську віру, там вона перебувала до визволення району від німців.
Після закінчення світової війни Софія Горштейн оселилася в Ізраїлі й подала до інституту трагедії й героїзму Яд Вашем у Єрусалимі свідчення. Тож Слободюків Сидора Тимофійовича та Юстину Степанівну нагородили дипломом Праведниками народів України. Їхня дочка Марія Сидорівна носить ще й міжнародне почесне звання «Праведниця народів світу й України», що відповідно до Закону про увічнення пам’яті мучеників і героїв (1953 р.) присвоює Інститут Яд Вашем людям, які в роки Другої світової війни рятували євреїв від нацистського переслідування. На честь спасительки в Ізраїлі на алеї мучеників висаджені деревця і викарбовані призвіща й ініціали.
Також Марію Сидорівну нагородили медаллю Яд Вашем. 1992 року вона відвідала Ізраїль (була там із 1 по 8 вересня). А в липні 1999 року свою рятівницю відвідала в Мізочі сама Софія Горнштейн.
Указом Президента України (№ 861/2008) від 26 вересня 2008 року Марія Сидорівна нагороджена орденом «За заслуги» III ступеня за мужність і самопожертву, виявлені в роки Великої Вітчизняної війни, у врятуванні осіб єврейської національності від фашистського геноциду, збереження пам’яті жертв Голокосту».
Наприкінці 80-х років біля місця масового розстрілу загиблим євреям встановили пам’ятний знак. На початку серпня 1992-го вперше приїжджала на місце загибелі євреїв делегація з Ізраїлю та США. Тоді ж Раввін Йона Гулер відкрив меморіальну дошку, встановлену на пам’ятній стелі. Виготовили її нащадки загиблих євреїв.

Сам пам’ятник поставлено не на місці розстрілу, а приблизно на 300 м від колишнього цукрового заводу, обіч дороги. В зоні розстрілу зараз розташовані людські поля.
Влітку 2010 року точно спробувати встановити місце розстрілу допомагав очевидець тих подій Володимир Маркович Бідюк. Виявлене місце обросло багаторічними травами, а довкола – людські поля. З часу трагічних подій досі місце розстрілу не обгороджене.

 

 


Мне нравится:

Обращаем Ваше внимание, что мнение редакции портала UKRAINE-IN может не совпадать с мнением авторов. На портале размещены статьи историков из разных стран, которые могут по-разному интерпретировать события. Также просим Вас воздержаться от агрессивных и нецензурных комментариев.
Комментарии:
blog comments powered by Disqus

Все статьи